Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Віть, я вже зібралася, на тебе довго ще чекати?

Голос дружини прилетів до мене з коридору, коли я розглядав бурі на Юпітері. Просто неймовірне видовище. Крутіше – лише Сонце. Так, я вже встиг оглянути всю Сонячну систему. Юпітер був останнім, а світило, звичайно, першим. Мені було страшно і цікаво водночас, чи дозволять Очі мені спостерігати такий потужний та яскравий об'єкт. Виявилось, дозволять. І я навіть не осліп. Хіба що від краси трохи... Це ж крутіше за будь-яку віртуальну реальність – немов я стою там, у нескінченній темряві космосу. Без скафандру та жодних незручностей, на зразок радіації та іншого лиха. Невразливий, як думка. І просто дивлюся на сяючу, неймовірно велику кулю, яка не тільки дарує життя всьому на нашій планеті, але ще й є предметом поклоніння тисяч і тисяч розумних. Точно це знаю!

– Вітю, блін, ти знову на якусь планету завтикав?! Мені взагалі жарко тут у сукні та манто!

– Вибач, мала, йду! – Стрепенувшись, я деактивував Очі та такі захоплюючі бачення космічних бур, а також сонячної сфери покинули мене.

– Нагадай, будь ласка, ще раз – нафіга ми їдемо до твоєї колишньої одногрупниці? Я тобі й так, не встаючи з дивана, можу сказати, що вона думає про тебе загалом, зокрема, у цю секунду, а також думала будь-якої іншої секунди її життя. З немагами це взагалі не проблема, Даш. Що саме ще від мене потрібно, га?

– Ну, по-перше, Натаха вже задовбала рекламувати свого нового хлопця. Розумний, класний, начитаний, і в ліжку прямо вах-вах-вах... І всі вуха мені протерла, як хоче познайомити нас. А також їй цікаво подивитися на тебе, звичайно. Гадаю, хоче влаштувати битву інтелектуалів-задротів і дізнатися, чий мужик крутіший. Вона ще з другого курсу любила зі мною змагатися у цьому плані.

– Вах-вах-вах... Він кавказець, чи що? – Поцікавився я з невинним виглядом.

– Це все, що ти зрозумів з мого спічу? Дурень ти, Дубровський! – Даша надулася і мовчала цілих десять секунд, поки я, уже одягнений, зашнуровував поряд з нею свої туфлі.

– Ну ти ж бачиш, що я й так зібрався, Даш? Зрозумів я вже, що це ваш, суто жіночий метод мірятися… ну, нехай буде просто мірятися.

– Придурок, пішли вже. – Сміючись, штовхнула мене в плече Даша і, повернувшись у бік кухні, крикнула. – Парамоне, ми йдемо, будемо ввечері. Закрий за нами, будь ласка!

– Звичайно, Хазяйко. Гарного променаду вам! – Відповів дід, з поклоном з'явившись за метр від ніг моєї дружини.

– Бувай, друже, скоро будемо. – Сміючись відповів я, виводячи з квартири Дашу, що злякано лайнулася. Не звикла вона ще до переміщення домовика квартирою.

– Ну що ж, поїхали дивувати твою улюблену подружку. До речі, куди ми хоч їдемо?

– А то ти не можеш навангувати, егеж? У «Париж», їстимемо фондю і вестимемо бесіди за келихом винішка.

– О! Ну, сир я у будь-якому вигляді люблю, ти знаєш. А ось вино... Ну що ж, чого не зробиш заради того, щоб осоромити заздрісницю моєї жінки ...

– Як пафосно. – Зморщила вдавано носик Даша. – Але, загалом, так! О, ось і наша машина.

Таксі під'їхало дійсно досить швидко, ми посідали та поїхали у бік центру міста. Весняні сутінки тільки починали опановувати Харків, але він уже перетворився. Більше затишних лампочок. Більше чарівно розцвічених алей. Більше вивісок. І… зірки. Якщо раніше смог великого міста заважав мені, як і будь-якій нормальній людині, бачити в небі щось, окрім різних темних, сірих, багряних відтінків, то зараз я однаково добре бачив і неонові вивіски маленьких барчиків із кальянними на Сумській, і божественний зоряний купол , що нависає над моїм улюбленим містом. Очі і без всезнання радували мене надзвичайною гостротою зору. І кому, як не з дитинства окулярику, що мріє про казку, цінувати такий дар?..

Здавалося, що ми майже миттєво приїхали. Дуже мене вже привабив вигляд міста. Вибравшись із авто біля місця зустрічі, ми озирнулися і жодних знайомих осіб поряд не знайшли. Хоча домовлялися зустрітися біля входу о пів на сьому, наскільки я зрозумів за дашиними словами.

– Вітю, а ти не міг би, ну… дізнатися, де вони?

– Джаст е момент. – Підморгнув я дружині і на мить активував свій Подих. – Оу, це, мабуть, якийсь сюрприз. Вони вже сидять за столиком і мило мурчать один з одним. І ні, він не кавказець.

– Я це знала, з чого б раптом... Аааа, все твої жарти. Гаразд, пішли вже. – Мене чутливо тицьнули в бік ліктем. Мабуть, настав час йти.

– Ніколаєва!

– Тихоненко!

Взаємні обійми, повизгування, та інші атрибути зустрічі двох заклятих подруг, що давно не бачили одна одну, розцвіли в «Парижі» красивою, але наскрізь фальшивою квіткою. Принаймні мені так здавалося. І Очам так здавалося. А значить, так і було.

– До речі, взагалі-то не Тихоненко, а давно вже Дубровська – Даша поправила подругу. – Ось, власне, й він, знайомся – Віктор Олександрович Дубровський. А це, любий – моя вузівська найкраща подруга, Наталя Ніколаєва і…?

– І мій улюблений геній, Олексій. – Одразу ж підхопила естафету Наталя.

Ми з Олексієм потиснули один одному руки. Завжди бавив цей момент. Такий яскравий та емоційний супровід до знайомства з людиною, яку, швидше за все, ти бачиш перший і останній раз у житті. Але, що ж. У мене свої розваги, а у Дашки – свої.