Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

державницька ідеологія. В той час як Міхновський з купкою молоденьких прапорщиків веде тисячні товпи українського жовнірства проти «Кіевскаго Совіта Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», який тоді репрезентував на Україні державну всеросійську владу, Винниченко організує на Дніпрі прогульки з лідерами всеросійських соціалістичних партій, щоби спільний всеросійський соціалістично-демократичний фронт зміцнити і вірність української демократії цьому всеросійському фронту доказати.

Що мілітаристичні плани Міхновського зустріли сильний спротив з боку російських і жидівських революційних партій, з яких складався «Кіевскій Совіть Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», в цьому немає нічого дивного: їхній спротив був логічним і зрозумілим. Але справжньою нашою національною трагедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках котрих під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіма своїми силами цьому відродженню противилися. Це було наслідком і доказом того, що цілий український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним. В колах Центральної Ради панували такі думки, що Міхновський має партійні «реакційні замисли», що взагалі регулярні армії не потрібні, бо революція проголосила принцип «самоозначення націй», що на крайній випадок сам народ збиратиметься в «народну міліцію», яка боронитиме край, і т.д. ... Тепер подібні думки і самій нашій соціалістичній демократії видаються наївними, але тоді, в березні-квітні 1917 року, все це проголошувалось урочисто з катедри Центральної Ради, і ці «дурні дотепи» були основними принципами політичної акції найбільш впливових українських партій.

Підозрювання Міхновського з боку діячів Центральної Ради в партійних цілях ні на чім не були оперті. Партійних цілей він не міг мати просто через те, що у нього тоді ще не було партії. Як вище було зазначено, він належав до невеликого гуртка самостійників, який ніяк не міг стати справжньою партією, хоч після невдачі з оснуванням Революційної української партії Міхновський ціле життя робив спроби нову національно-революційну партію закласти. Не маючи роками підготовленої політичної сили, Міхновський задовольнився тим, що революція застала його при війську, і він хотів зробити все, що тільки був в силі зробити, з свого становища військової, а не партійної людини. Він щиро хотів вжити твориму ним військову силу тільки для того, щоби нею підперти державнотворчу роботу тих, до рук котрих революція передала весь політичний вплив і провід. Він хотів вірити, що хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський (як відомо, професор довго вагався і одверто не заявляв про свою приналежність до есерів), що яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української Держави цими руками ліпше чи гірше робитиметься. І він робить ряд спроб порозумітися з лідерами пануючих в Центральній Раді соціалістичних партій, бо він зо всією своєю військовою організацією мав одну тільки ціль: служити Українській Державі, боронити її при всяких обставинах і при всякій владі. Але спроби такого порозуміння ні до чого не приводили. Навпаки, недовір’я проти Міхновського росло вмісті з розвоєм початого ним військового діла, а особливо в міру того, як до українського руху у військах приставало все більше і більше офіцерства. «І на якого лиха цей Міхновський організує військо», — балакали тоді в колах Центральної Ради. «Він до того доорганізується, що якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього ніколи не допустимо». І чуючи навкруги це шипіння і недовір’я, усвідомлюючи собі всю мало-сильність невеличкого гуртка самостійників-державників серед бездонного моря політичної глупоти і дичі, він боїться незручним кроком або тактичною помилкою зруйнувати хисткі початки державної будови. Тому він не хоче ставати на якийсь відповідальний пост, свідомо залишає себе в тіні, при чорній організаційній роботі, а для всяких командних постів при війську старається вишукати і закликати кращих фахових старшин, в надії, що до цих фахових, аполітичних людей соціалістична українська демократія поставиться без підозрінь і не буде зі страху за фіктивну свою владу руйнувати розкладовою агітацією головну реальну підпору державності.

При таких тяжких обставинах кладе Міхновський початок відбудові української збройної сили. Кульмінаційною точкою національної пропаганди і переходом вже до військово-організаційної праці було уряджене Товариством полуботківців в послідніх днях квітня «Свято білої квітки». На величезному військовому полі біля Святошина під Києвом зібралось з київського гарнізону з десяток тисяч українського вояцтва. Свято відбувалося при великому підвищенні національного настрою. Організатори свята, члени Полуботків-ського товариства, користуються з цього підвищеного настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Кіевскаго СовЪта Рабочихъ и Сол-датскихъ Депутатовъ». Цей «СовЪтъ» впливав на військові власті старої російської армії в тому напрямі, щоби організаційний Військовий комітет полуботківців не одержав легальних умов для формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківці стройними лавами ведуть всю масу учасників свята до царського палацу, в котрому засідає «СовЪтъ». Натовп демонстрантів облягає зо всіх боків палац. В «СовЬт’і» переляк. Там не знають дійсних намірів Міхновського, носиться чутка, що солдати озброєні і що вони збираються розігнати «СовЪтъ». Останній кличе собі на допомогу представників військової влади, запевняючи їх, що опір в справі організації окремих українських частин він робить тільки в інтересах збереження бойової здатності армії на фронті. До палацу входить делегація на чолі з Міхновським. Міхновський намагається перетягти на свій бік ко — мандуючого військовою округою генерала Ходоровича. Він умовляє генерала вийти до демонстрантів і привітати їх по-українськи, запевняючи, що це вплине на натовп заспокоююче. Генерал приймає пораду, виходить на балкон і кількома короткими фразами в українській мові вітає вояків-українців. Командуючому дружно й сердечно відповідають. Старий генерал вже одвик під час революції од такого дружнього солдатського привітання і він ним до глибини душі зворушений. В «СовЬт’і» обурення проти генерала, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтримує бунт в армії». На нього зо всіх боків накидаються депутати з докорами, але він вже на них не зважає, бо відчуває, що ця, хоч і підбунтована українцями, але щира в своїх національних почуттях солдатська маса для нього миліша, ніж брехлива зграя депутатів, що робить особисту кар’єру на народному нещасті. Так був зламаний активний спротив організаційним планам Полуботківського організаційного комітету з боку військової влади. Комітет побачив, що хоч формального дозволу на формування окремого українського полку він швидко не одержить, але й активної перешкоди з боку військової влади вже не зустріне.

Тепер повстало питання, де взяти жовнірів для нового полку. Воно розв’ я-зано було так: на київському етапному пункті