Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

Харита засміялася:

- О, Генрі, все це завдяки рукам! Ось цим і ще багатьом іншим... А дива ще попереду! Я думаю, що вас скоро порадує мій сад!

- Так, ви обробляєте ваш сад наче богиня природи. Але слухайте! Для такого саду потрібне якісне поливання. Я можу допомогти вам його зробити!

Харита почервоніла.

- Це було б чудово, Генрі! Але де ви візьмете все потрібне?

- О, саме про це вам не варто турбуватися! У моєму господарстві знайдуться зайві матеріали.

Генрі ще походив по форту, оглядаючи його і похвалюючи копітку працю мешканців.

- Ви з честю виграли бій з ящірками, чагарниками, дощами та вітром! Я вас вітаю!

Генрі поїхав за матеріалами, обіцяючи невдовзі бути, а Харита, закінчивши з грядками, зайнялася обкопуванням дерев.

З будинку вийшов запилений і втомлений Дегж.

- Справа рухається? - спитав він, дивлячись на успіхи Харити і обтрушуючи одяг.

- О, я так і бачу перед собою картину чудового саду, - сказала Харита, дивлячись на Дегжа. - Втомилися? Відпочиньте! Як ваші справи?

- Здається, дах вдалося поправити, - зітхнувши промовив Дегж. - Течі не повинно бути.

- А ліжка та... меблі?

- Зайдіть у кімнату та оцініть...

- Що вже готове?

- Все, що привезено вчора – зібрано та встановлено.

- Та ви просто майстер!

Харита кинулася до струмка мити руки.

- Може обідатимете? Готові страви є! - оголосила вона.

- Ні! – відповів Дегж, витираючи хусткою запорошене обличчя. - Жарко, їсти не хочеться ... Я краще пройдусь берегом і порину в море!

Дегж попрямував до воріт, а Харита, вмившись, пішла до господи.

Тут було тихо, чисто та прохолодно. У напівтемряві виднілися ліжка, зібрана шафа. У вікна були вставлені шибки і в них можна було побачити внутрішній двір, а далеко – дерева, смужку лісистих гір. Біля самого ліжка лежала шкіра ягуара, подарована Генрі Вансультом.

***

Дегж довго йшов берегом. Спочатку йому подобалося йти біля самої води, але не скрізь це було зручно, і Дегж пішов по стежці, повз вікові дерева і виноградники.

Нарешті, він знову спустився до прохолодних блакитних вод.

Пройшовшись берегом і спостерігаючи за крабами, він побачив скелястий бескид, що місцями поріс сизим оксамитовим мохом і смарагдовою травою. Тут Дегж із задоволенням викупався в прохолодному морі, потім, вийшовши на берег, легко заліз на вершину.

Він сів на скелястий виступ біля краю. Звідси було видно море і біле вітрило вдалині.

Повіяв теплий вітер, що пахнув рибою та водоростями. Сонце швидко висушило тіло Дегжа, і він накинув одяг.

 Думки плуталися, не бажаючи поєднатися в стрункий ряд. Закуривши, Дегж дістав з кишені записку від Леони.

«Милий, я повернуся до тебе за чотири дні. Чекай мене біля старої зарослої скелі...»

Ще два дні лишалося до зустрічі. Він вірив, що Леона добереться до нього, і вони зустрінуться!

Дегж задумливо кидав дрібні камінці вниз, спостерігаючи за бурхливими хвилями, що з шумом розбиваються об скелі.

Так він і сидів, поки не почув шурхіт кроків і не помітив, що за спиною виросла чиясь величезна тінь. Пролунало сухе клацання, і закаркали птахи у висоті.

Тоді він різко обернувся і схопився на ноги.

На нього дивилося дуло револьвера, поблискуючи на сонці. Рука, що нервово стискала зброю, була прикрашена браслетом.

Дегж перевів погляд на незнайомця.

Перед ним стояв чоловік у літньому костюмі, капелюсі та окулярах, що переливаються синьовою. Його трохи неголене обличчя морщилося в кривій усмішці.

- Ну от ми й зустрілися. Своїм очам не вірю! Кого я бачу перед собою – вбивцю дітей!

- Хто ви? – прошипів Дегж.

– Я Джак Гранблат. Єгудиїл Гайбер був моїм племінником.

- Ось як, - повільно промовив Дегж. – А звідки ви знаєте, що я той, хто вам потрібний?

- Хм, це не важко. Дізнався за описами.

- Ви прийшли поквитатися?

- Вгадали, - навіть трохи весело й отруйно сказав Гранблат. – За Гуда!

- То був звір! - скривившись, з болем сказав Дегж.

- А ви, мабуть, бог, щоб судити його?

 На мить запанувала тиша, чути був лише шум валів, що розбивалися.

- Ну, якщо ви прийшли мститися - кінчайте, - сказав Дегж. - Адже ви вже все вирішили... Чим швидше куля пронизає мене, тим легше мені буде...

Дегж сказав це і згадав, що його власний револьвер залишився у форті. Він був беззбройний перед ворогом.