Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

Час дії – початок ХХ ст.

У місті Бедвайку на цвинтарі росте багато густого бузку, і вітер колише стрункі, витягнуті пірамідами тополі.

 Дивно, але Харита любила сюди приходити. Адже саме тут вона бачилася з мамою, чию могилу час від часу поглинали джунглі трав, і дівчина висікала собі руки, вириваючи зарості з корінням. Мама ніби сідала поруч і теж рвала траву, співаючи пісеньку, яку любила в молодості, і Харита підспівувала їй.

І ще – тут були вічний спокій та умиротворення. Лише вночі мертві прокидалися і блідими тінями блукали серед могил, але Харита вже йшла, вона знала про це з розповідей.

Того дня вона прийшла попрощатися з мамою надовго, бо вони з батьком мали їхати до Ласпуру. Вже було куплено квитки на пароплав та відправлено багаж.

Після смерті матері батько не «хапав зірок із неба». Справи його пішли погано. Він видав надто багато векселів, тому їхню оселю та збройну майстерню продали за борги. Так, тепер там будуть чужі люди, думала Харита, витираючи сльози. І будинок, де вона народилася, і її улюблені сині штори, і зелена лампа, і затишна кімната з книгами дістануться іншим.

Клаус Ферроль зустрічав дочку у порту.

У небі палало помаранчеве сонце, а каштани, що відцвітали, обсипали дороги білими квітами. Злегка пахло нафтою, водоростями, смолою, мокрими канатами та рибою. Старий Ферроль ледве тримався на ногах, бо зранку почувався кепсько. Раптове розорення, втрата майна сильно похитнули його здоров'я, і ​​все частіше земля крутилася навколо, немов веселе щеня, а ноги були наче набиті ватою. Але старий відчайдушно тримався.

Ось, нарешті, в арці з'явилася знайома і така улюблена фігурка дочки, і Ферроль мимоволі залюбувався нею - так вона нагадала йому дружину.

«Зовсім як покійна Таїс... Наче ожила та прекрасна капітанська дочка, яку я був закоханий в юності! І ось вона йде до мене в розквіті своєї молодості! Ах, як Харита на неї схожа!»

 Струнка, з гривою розкішного світлого, сколотого позаду волосся, Харита рухалася неспішним кроком. Її біле в горошок плаття, що відкривало витончені руки, звужувалася, охоплюючи тонкий стан, і дзвоном розширювалося на стегнах. Сині очі Харити шукали в портовій метушні батька.

 Ферролю завжди хотілося виглядати краще перед дочкою. Він потягнув униз куртку, пригладив комірець, хитнувши плечима, поправив підтяжки і навіть пригладив волосся, яке куйовдив вітерець.

Нарешті Харита тицьнулася своїм довгим носиком в куртку батька, що пропахла порохом і тютюном, він гаряче обійняв її, і вони поспішили до причалу. Тут стояв білий красень – пароплав «Марс», на який квапилися пасажири.

Але через день у дорозі старому Ферролю стало гірше. Він лежав на ліжку і дрібно тремтів, а Харита перестала помічати променисто - усміхнений океан, фіолетові береги таємничих островів і дельфінів, що розрізали гострими плавцями нефритову воду. Вона сиділа поруч із батьком і всіляко намагалася полегшити його страждання: ставила градусник, розмішувала у воді порошки, які можна було дістати, напувала ними батька й розповідала тут же вигадані нею казки.

Корабельний лікар запідозрив пневмонію та запропонував вийти в Гертоні – найближчому порту, де є благодійна лікарня.

Місто розкидалося спорудами на кам'янисто-піщаному березі, об який розбивався сріблястий прибій. Будинки з рожевими і синіми дахами підіймалися до невисоких гір, порослих лісом і здавалися Харите сірниковими коробками, з яких казкові гноми спорудили собі житла. Дерева відкидали блакитні тіні на вимощені тротуари.

Гавань була тісною з-за розпечених палуб кораблів і заростей щогл. У темній воді плавали шкірки апельсинів.

На пристані вже чекала викликана штурманом карета медичної допомоги, яка доправила Ферроля до лікарні.

Батько обійняв обома руками доньку і не хотів відпускати.

- У лікарні стороннім не можна, - вагомо промовив доктор Стерн, звертаючись до дівчини. – А вашому батькові потрібне лікування та повний спокій.

- Тату, я знайду де оселитися, і побуду кілька днів, поки ти не підлікуєшся, - сказала Харита, ледве стримуючи сльози. - За мене не турбуйся.

Сивий худорлявий лікар з акуратно поголеним обличчям узяв Хариту під руку і вивів у коридор.

- Ви не знаєте, де тут найближчий готель? – запитала Харита лікаря, коли вони спускалися широкими сходами з товстими білими поручнями.

Лікар, пригладивши сиве волосся, глянув на неї, трохи примружуючи блакитні очі.

- Усі готелі швидше за все будуть зайняті, бо багато народу прибуло до Гертона на театральний фестиваль. Та й дорого у готелі. Я пропоную вам квартиру на тиждень.

- На цілий тиждень?

- Так, так, не менше, такі хвороби швидко не лікуються.

І він дав адресу старої Санстон, а сам, увійшовши до кабінету, одразу ж підняв слухавку телефону.

Харита приречено побрела лікарняним двором, викладеним сірими кам'яними плитами, між якими пробивалася трава. Дівчина дійшла до найдальшого його кута і сіла на лаву під вербою. Від хвилювання її тіло ломило.

Швидко сутеніло. Поклавши з краю лавки речовий мішок, Харита вдивилась у вечірнє небо. Воно здавалося загадковим, а хмарки створювали химерні картинки.