Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Маленька свічка догорала, віск стікав на руки Софії, які були одягнені у білі рукавички. Вони стали символом її невинності й тендітності у цьому суворому світі, а тонкі краплі воску, що розтікалися по тканині, нагадували сльози — маленькі, невидимі, але відчутні. Кожен рух свічки у її руках супроводжувався тихим потріскуванням, а полум’я, хоч і було маленьким, віддавало тремтливе тепло, яке вона відчувала попри холодний вітер. Це тепло нагадувало їй про щось далеке — про затишні вечори з батьком, коли він читав їй казки біля каміна.

На лавці біля неї лежала корона, і половик, як завжди, прилетів і сів поруч. Він не боявся її й уважно стежив своїми пронизливими очима, немов хотів нагадати, що вона не самотня. Софія взяла до рук пожовклі сторінки стародавнього манускрипту і почала читати. В тексті йшлося про те, що корона, яку вона знайшла, не просто символ влади. Вона була створена середньовічними алхіміками з магічними властивостями, здатними викликати шалені спогади минулого. Той, хто носив корону, переживав моменти з життя попереднього власника, не завжди світлі й радісні.

Софія відчула, як її серце стискається. Що ж чекатиме її, якщо вона одягне корону? Чи зможе вона впоратися з тими спогадами, які їй належить пережити? Її пальці несвідомо потягнулися до холодної поверхні артефакту, ніби прагнули відчути його силу, але вона зупинилася.

— Я ще не готова, — тихо прошепотіла вона.

Половик крутнувся на місці, змахнувши крильми, ніби підбадьорював її. Він був тут, і хоч дівчина не могла точно зрозуміти його думки, вона відчувала, що той підтримував її.

— Чому все це відбувається саме тепер і саме зі мною? — тихо запитала вона в себе, але відповідь залишалася десь у середині, недосяжною.

Половик все ще сидів поруч, періодично скоса поглядаючи на корону, наче знав про неї щось більше, ніж самі манускрипти. Він склав крила і нахилив голову, ніби запрошуючи Софію до розмови, але мовчав.

Свічка майже догоріла, залишивши тільки невеликий недогарок, який повільно гасився під зимовим подихом вітру. Софія потяглася за манускриптом знову, але цього разу рука зупинилася перед тим, як торкнутися його. Вона відчувала, що кожен новий рядок тексту відкриває перед нею двері, які, можливо, краще залишити зачиненими.

— Може, варто спробувати, — мимоволі вирвалося з її вуст.

Половик відгукнувся коротким клекотом, і Софія ледь усміхнулася. Птах явно був незадоволеним її сумнівами. Зітхнувши, вона простягла руку до корони, обережно взяла її та піднесла ближче до обличчя. Метал був холодним, навіть крізь рукавички, і від нього ледь помітно йшов слабкий, майже невидимий блиск.

— Що ти покажеш мені? — тихо спитала Софія, вдивляючись у вигравіювані на короні символи та вставлені діаманти. Вона відчула, як корона злегка пульсує в її руках, наче живий організм, який відчуває її настрій.

На мить їй здалося, що вона почула чийсь шепіт, дуже тихий, ніби віддалений крізь століття, але потім знову запала тиша. Корона не відповідала, лише чекала на її рішення.  Дівоче серце забилося швидше, а розум охопила тривога й цікавість одночасно.

Нарешті вона зітхнула і, піднявши корону обережними рухами, повільно наділа її на голову. В першу мить нічого не змінилося. Навколо все ще був сніг, лавка, манускрипт, і половик, що крутнув головою, пильно стежив за нею.

Але вже за кілька секунд вона відчула дивне тепло, яке почало поширюватися від корони вниз по тілу. Її свідомість затуманилася, а світ навколо повільно почав змінюватися. Спочатку здалося, що вона потрапила в іншу реальність, де не було ні снігу, ні зими, а перед нею з'явилися фрагменти життя Оскара та його предків.

Тільки-но корона торкнулася її голови, Софія відчула хвилю тепла, що прокотилася по всьому тілу, наче ожили давно забуті сили. Її свідомість почала затуманюватися, і все навколо повільно змінилося, ніби зима і сніг відступили, даючи дорогу зовсім іншій реальності. Перед її очима почали спалахувати картини чужого життя — життя Оскара і його предків. Вона бачила моменти його короткої коронації, змови, поразки та болю, що супроводжували його правління.

Раптом, ніби відчувши її тривогу і зміни в енергетиці, перед Софією з'явився він — привид короля Оскара Ескінга. Він довгий час уникав її, ховаючись у тінях замку, але зараз, оточений туманом парку, стояв перед нею, мовчки спостерігаючи, як дівчина переживає той самий біль, який сам колись відчував під час своєї коронації, коли був ще живим. Тільки зараз Оскар розумів, що час не лікує, а лише заповнює пам’ять іншими подіями.

Його присутність викликала в Софії цілу бурю емоцій — змішання гніву, полегшення і спраги відповідей. Вона знала, що він щось приховує, але водночас відчувала, що він єдиний, хто може зрозуміти її зараз.

— Софі, що ти накоїла? — озвався Оскар тривожним співчутливим голосом. — Нам необхідно знайти Янгола Смерті, бо інакше...

Його слова були сповнені паніки, що насторожила дівчину. Вона на мить затримала подих, намагаючись усвідомити вагу сказаного. 

— Оскаре, нарешті ти з’явився, — промовила вона ледве чутно, її губи ледь рухалися, але емоції бурлили в її серці. Вона відчувала полегшення від того, що він знову поруч, і водночас гіркоту, бо знала, що він весь цей час уникав її.

Їхні погляди зустрілися. В його очах, які тепер здавалися лише відблисками минулого, горів той самий біль, що й в її серці. Оскар бачив, як вона розривається між своїм людським життям і тим, що принесла їй ця корона.