BooksUkraine.com » Детективи » Вигнанець і чорна вдова 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

311
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вигнанець і чорна вдова" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 68
Перейти на сторінку:
її крові, ми не прагнемо публікацій у жовтій пресі. На основі ваших доказів повторимо пропозицію. Марія повинна піти геть у тому, у чому прийшла. Відмовитися від спадку на користь свободи. Обходити десятої дорогою не лише Київ, а й найближчі повіти губернії.

— Ви нагадали моє становище.

— Як депутат Думи маю чимало можливостей. Додайте вагу прізвища фон Шлессер. Зробивши, як хочемо ми з Варварою, ви матимете мою особисту підтримку. Київську губернію, ймовірно, доведеться залишити, аби не мозолити очі своїм численним впливовим ворогам. Але, на відміну від вдовиці, матимете певний капітал, що дозволить вам облаштуватися на власний розсуд, наприклад, десь на віддаленому хуторі. Для чого далі порпатися в чужому бруді? Нащо вам той кримінал, прости, Господи? Вік дозволяє почати життя спочатку й навіть бути щасливим із того.

Легенький рип — нарешті спускалася Варвара.

За нею сунув Нечипір, волочачи спаковані валізи.

Зарипіло під ногами сильніше.

— Я готова, — сказала Варвара фон Шлессер.

— Ми з паном Чечелем переговорили на відомий нам предмет, — кивнув Василь фон Шлессер.

— Не до кінця, — зазначив Платон.

— Здається, ми все погодили. Виникнуть ще запитання — ось моя картка.

— Не все, мосьпане. Раптом Марія справді не причетна до вбивства? Ну, як не вона дала баронові ціанід? І що, коли я доведу саме це?

— Краще довести її злочин, — викарбував баронет.

— Згодна, — кивнула Варвара. — Для вас краще. Ось, маєте ще картку від мене.

Розділ 16

Таємна прогулянка барині

Бородянська волость,

маєток Шлессера —

Київ, на вулицю Прорізну

озволу на керування автомобілем Платон при собі не мав.

Слава Богу, паспорт примудрився зберегти. Крім револьвера й одягу, в якому привезли, Чечель не мав тепер нічого. Документ, що засвідчує його особу, та зброя радше зашкодять, ніж допоможуть. Та на користь Чечеля працювала та обставина, що автомобілістів не зупиняли на вулицях, аби перевірити, чи власною машиною катаються. Навпаки, людину за кермом самохідного екіпажа сприймали такою, що має статки та, відповідно, становище. Отже, благонадійною, яка підозр не викликає. Увагу привертала машина, а не той, хто сидить за кермом.

Тож, отримавши від Садовського дозвіл узяти «даймлер» для потреб дізнання, Платон у такий спосіб зробився кимось на кшталт невидимця.

Далі треба було перевдягнутися. Водій має бути відповідно вбраний, і в маєтку все знайшлося. За кермо Чечель сів на очах у цікавої челяді, вдягнений у шкіряну куртку поверх светра й підшиті знизу шкірою, мов у кавалериста, зелені галіфе напіввійськового крою. Голову прикрив шоломом, теж шкіряним, очі — незграбними окулярами-«консервами». На руки натягнув широкі рукавиці-краги.

Перевірив, чи є пальне в баку.

Дрозд подбав, порядок.

Запустив мотор, зробив коло двором під гавкіт дога-сторожа.

Виїхав за ворота.

Вітер бив у лице, багнюка летіла з-під коліс. Платон давно не кермував, швидко згадував навички. З «даймлером» впорався, об’їздив, зріднився. Уже здолавши двадцяту версту, тримав «бублика» так упевнено, ніби авто — власне, а катається він щодня. По дорозі обганяв сільські вози, махав руками візницям і пасажирам. Дядьки — хто махав у відповідь, хто показував кулак, хто плювався. Тітки відсувалися, хрестилися. Якщо їхали діти — ті гляділи захоплено, один хлопчак навіть захотів зістрибнути й побігти за машиною, груба матуся в квітчастій хустці смикнула на воза в останній момент. Збоку виглядало, ніби підсікла вудку на риболовлі й тепер хутко виловила, не даючи здобичі опам’ятатися.

Як виїхав на прямий шлях, минув Шулявку та залишив позад себе машинобудівний завод[29], став зустрічати інші автомобілі.

Дехто з шоферів, порівнявшись, тис на клаксон. Не тому, що впізнавав, — просто вітався. Платон відповідав ввічливістю на ввічливість, сигналив навзаєм. Брест-Литовський шлях вивів на Галицьку площу. Був четвер, тож єврейський базар довелося оминати. Вгледівши кінних поліцейських, Чечель мимоволі втягнув голову в плечі. Наступної миті засоромився власного боягузтва, чвиркнув слиною крізь зуби в їхній бік, хай стражі порядку вартували далеко. Завернув на Маловолодимирську[30], звідти — взяв крутий підйом, вибрався на Фундуклеївську[31]. Тут доїхав до трамвайної колії, авто затрусилося по бруківці.

Звідси й до Прорізної рукою подати.

Слід Марії фон Шлессер вів Чечеля до готелю «Версаль».

Поставивши «даймлер» недалеко від будівлі й залишивши місцевим хлопчакам змогу як слід розглядати авто, він рушив прямо, на ходу знімаючи окуляри. Впевнено ступивши до вестибюлю, одразу полегшено зітхнув. Побачив того, на кого розраховував. Трохи за тридцять. Вишколений, у бездоганно випрасуваній уніформі, з напомадженим волоссям і такими самими вусами, черговий служка вибіг з-за стійки, поспішив особисто зустріти дорогого гостя.

Впізнав, щойно той стягнув з голови шолом.

Укляк, завмер, злодійкувато озирнувся.

— Платоне... Платоне Яковичу... Ви отак, вільно...

— Чому ні? Хто мене поневолив? — Чечель навмисне додав до голосу метал. — Бачу, чутки Києвом вдячно гуляють. Що про мене чути?

— Багато всього. — Служка знову глянув на всі боки. — З вами нині небезпечно мати справу, Платоне Яковичу.

— Раніше мав і не боявся. Чи вже не страшно бути негласним поліцейським інформатором? Жоржику, любий мій друже, мене вигнали з поліції, не тебе.

— Я ж не служу там!

— Є власноручна згода, написана на ім’я самого пана Красовського[32]. Це ж я тебе завербував, нагадати?

— Не треба.

— То, може, згадаємо, скільки ти отримуєш за кожну корисну інформацію?

— Платоне Яковичу, чорти вас принесли!

— Хай чорти. Відійдемо на два слова. Бо справді увагу звертатимуть.

Жоржик зітхнув, повернувся на своє місце. Чечель розмістився біля стійки з протилежного боку. Стягнув краги, засунув за викот шкірянки. Легенько торкнувся пальцем круглого дзвінка.

— Тиждень тому, минула середа. Ти чергував тут, га, Жоржику?

— Я повинен відповідати? — визвірився той.

— Ні. Але поговоримо по старій пам’яті. Скажеш, що не ти, доведеться шукати твого товариша.

— Ну, як справді не я?

Чечель не відповів, мовчки втупив у співрозмовника погляд. Жоржик постояв, посопів, відвів очі.

— Вгадали. Я.

— Ай, браво! Нам обом пощастило. Тобі — бо не треба козиряти зустріччю з прокаженим Чечелем. Мені — бо не раз мав із тобою справу, ніколи не розчаровувався. Вважай, у нас сімейна розмова.

— Та кажіть уже...

— Давно б так. — Платон погладив пучкою латунь дзвіночка, зручніше вклав лікті на стійку. — Отже, минулої середи по обіді сюди, до готелю «Версаль», зайшла дама. Ти

1 ... 35 36 37 ... 68
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і чорна вдова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнанець і чорна вдова"