Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Я підтиснула губи, але зусиллям волі змовчала. Ось що мені тут справді непотрібно – так це вступати у суперечку за честь Яроша. Певна, він сам здатний непогано себе захистити. 

– То справу залагоджено? – запитала я.

Санен кивнув. 

– Так, – пробубнів він, і я вже трохи розвернула стопи у бік виходу. – …і я вас не пробачаю. 

– Що? – запитала я до того, як встигла спинити себе. 

На лиці Санена з’явилася огидна посмішка.

– Про честь і вам, звісно ж, чути не доводилося, Блекото. Ви завдали мені образу – і я не відпущу її так просто. 

Я б змила його образу кров’ю, як це роблять дворяни, але Санен точно наслідував кодекс честі тільки в тих місцях, які подобалися особисто йому. 

– Чого ви хочете?

– Публічних вибачень, – сказав він швидко. – І відвідування всіх моїх лекцій на рівні зі студентами. Вам, молодша викладачко, ще багато чого потрібно навчитися. 

Я повільно, недовірливо викривила губи у посмішці. 

– Думаю, я відмовлюся. 

Санен примружився. 

– Чудово, – прошамкав він. – Як добре, що я заздалегідь написав листа до королівської палати. Бо за першим статутом академії – який його величність, до речі, ніколи не скасовував – навчати менталістиці можуть тільки люди шляхетного роду. А ви, Блекото, точно до таких не належите. 

Я вражено підняла брови. А Ярош, виходить, не брехав – старий справді може попити крові. Я не встигла придумати відповідь перед тим, як Санен продовжив з огидним, тямущим успіхом. 

– І навряд чи місце, у яке ви відправитеся після звільнення, буде таким приємним, як академія. Правда, Таво?

Він знав. Знав і навмисно намагався мене запроторити за ґрати – проти волі ректора і, здавалося, навіть самих шукачів. Про моє ставлення до цього питання тут, звісно ж, не йшлося. 

Я стиснула зуби й повільно видихнула повітря, відчуваючи, як руки проти волі починають дрижати. Що ж. Я повільно пішла вперед, прямо до Санена, й зупинилася зовсім близько до нього. Дозволила очам зблиснути чорним – так небезпечно, щоб це побачив і він, і студенти. 

…а тоді розвернулася й попрямувала до останньої парти у самому кінці авдиторії. Чашку з кавою опустила на стіл обережно, не бажаючи видавати свою лють ще й так, а тоді сіла на жорсткий учнівський стілець. 

 – Дуже добре, – прогугняв Санен під носа, не відриваючи від мене злих, зацькованих очей. Що ж, він мене боявся – а це вже маленька перемога. 

Тоді старий повернувся до свого столу. Я бачила, що і Леонард, і Ліна дивляться через плечі на мене – здивовано, можливо, розчаровано; але я не зустріла їхніх поглядів. Я й сама була розчарована. 

Миттєвий страх опинитися у темниці виявився набагато сильнішим, ніж я очікувала спершу, і я точно не була до нього готова. Але що зроблено, то зроблено. 

Я вперто дивилася у вікно – брудне, на відміну від тих, що тепер були у моїй авдиторії – і за кілька хвилин лекція відновилася у всій своїй нудності. Я навіть не намагалася розібрати бурмотіння професора, а тільки чекала, поки дзвін дасть сигнал до кінця заняття. 

Місце, яке я обрала, було дивним – я не могла зрозуміти, що саме мене турбує, але навколо відчувалися відголоси старої магії – і вона точно не була доброю. Можливо, це були ще залишки тієї, якою тут користувалися кілька десятиліть тому – справжньої менталістики, а не цього цирку на виїзді. 

Санен прибрав руки зі столу і покрутився на стільці, але не припинив читати. Дзвін вже мав пролунати зовсім скоро, і я втупилася в нього поглядом, сподіваючись, що настільки його роздратую, аби він більше не захотів мене бачити. Ось це придумав – жалітися на мене королю! Нехай стане в чергу! 

Під моїм пильним, крижаним поглядом лице Санена, який навіть не дивився на мене, почало бліднути на очах. Менше, ніж за хвилину все його обличчя стало білим, як те полотно. 

А тоді… Щось почало накрапати. Я спершу подумала, що знову почався дощ, і подивилася у вікно. Та всі рами стояли зачинені й сухі, а звук продовжувався. 

Крап-крап. Крап. 

Він не припинявся, а тільки наростав, ставав більш частим та інтенсивним. Важкі краплі падали на підлогу, і навіть з самісінького кінця авдиторії краєм носа я вловила запах металу й іржі. Я перевела погляд вперед насторожено й повільно і трохи привстала. 

Щось було не так. Щось було дуже сильно не так, і це відчувалося у повітрі, у слідах магії, що почала невпевнено вібрувати навколо. 

Я не встигла нічого зробити. Тіло наче заціпеніло – проти волі, проти будь-якого бажання розуму. Санен тим часом повільно підняв руки над столом, показуючи студентам свої долоні. 

Лице його в цю мить нагадувало лист паперу – таке саме біле й пусте. І через це на ньому тільки сильніше виділялися чорні, як дві вуглинки очі. А в них стояв первісний жах. 

Долоні були не просто червоні. В них вгадувалися прожилки білого, шматки облізлої, зідраної голіруч шкіри. До білої сорочки й накрохмалених манжетів струменіла кров.