Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

були поза досягненням ворожої артилерії, після чого розгорталися у дві атакуючі лінії. Французи використовували батальйонні колони, прикриті стрільцями в розсипному шикуванні, також і для атаки. Росіяни теж атакували масивними колонами, що становили ідеальну мішень для нових гвинтівок союзних армій, якими був озброєний великий відсоток (але не всі) піхотних частин французів і британців. Частина батальйонів союзників продовжувала використовувати гладкоствольні рушниці, але, на відміну від наполеонівських часів, із капсульними замками, більш надійними, ніж старі крем’яні. Російська піхота також мала капсульні гладкоствольні рушниці, але кілька резервних батальйонів ще мали рушниці з крем’яними замками. Були в росіян і гвинтівки (що стріляли на більшу відстань і влучніше, ніж гладкоствольні рушниці), але їх було відносно небагато, а головне — їх було довше ладувати, ніж гладкоствольну зброю — кулю треба було щільно забити в нарізний ствол аж до кінця, щоб під час пострілу не проривалися порохові гази й не зменшували енергії кулі. Рушниці ж союзників застосовували новий тип куль, що легко падав у ствол рушниці, але розширювався під час пострілу, тому заряджати ці гвинтівки було набагато швидше.

8 (20) вересня 1854 р. французька дивізія генерала Боске першою рушила у наступ, форсувала річку та зібралася на висотах біля моря. Французи навіть змогли витягти на ці висоти 12 польових гармат. Росіяни перекинули на свій лівий фланг більш як тридцять гармат. Тоді в наступ у центрі союзників пішла французька дивізія генерала Канробера, а на їхньому лівому крилі, проти головних сил росіян, британська армія. Російські гармати з двох редутів завдали британцям певних втрат, але через гвинтівковий вогонь британської піхоти російське командування вирішило відвести назад гармати. Довгі лінії британської піхоти під час наступу вгору зі схилу річкової долини перемішалися, і російська контратака примусила перший британський ешелон відступити. Британський другий ешелон, а також наступ французів на іншому крилі призвели до відходу росіян, і Меншиков врешті дав сигнал до загального відступу своїй армії. Союзники не переслідували відступаючих через нестачу кавалерії. У битві російська армія втратила 1800 вояків убитими й 5700 пораненими, французи —140 убитими й 1200 пораненими, британці — 340 вбитими й 1600 пораненими.

Початок облоги Севастополя

Через п’ять днів після своєї перемоги союзники підійшли до Севастополя з півночі. Того ж дня Севастополь було оголошено обложеним. Але смертельно хворий Сент-Арно (помер 14 (26) вересня на кораблі, що повертав його до Стамбула) відмовився штурмувати слабо захищене місто з 7-тисячним гарнізоном. Союзники обійшли Севастополь та розташувалися на південь від нього, із постачанням через малі порти Камиш (Комишева бухта) і Балаклава.

Це дало можливість російській армії та флоту посилити гарнізон та укріпити місто. За 2 дні до підходу британсько-французької армії перед входом у Північну бухту було затоплено 5 старих лінійних кораблів і 2 фрегати, а решта російського Чорноморського флоту в складі 15 лінійних кораблів та 7 фрегатів відійшла у внутрішні води Севастопольської бухти. На цьому наполіг князь Меншиков, незважаючи на рішучі протести переможця під Синопом віце-адмірала Нахімова та начальника штабу Чорноморського флоту віце-адмірала Володимира Корнілова.

Північну сторону Севастополя захищав лише один форт із 30 гарматами. Кілька фортів захищало входи до бухт Севастополя, але з суходолу місто було майже незахищене. Так, Малахів курган, ключову позицію в обороні міста, захищав лише один невеликий форт із 5 гарматами. Меншиков розділив місто на північний і південний сектори. Оборону південного сектора очолив Нахімов, північного — Корнілов. Периметр оборони було поділено на чотири сектори, які очолили генерал Асланович, віце-адмірал Новосильський, контр-адмірал Панфілов і контр-адмірал Істомін. Під їхнім керівництвом Севастополь було захищено з моря, організовано активну оборону з суходолу, де за планами талановитого військового інженера полковника Е. Тотлебена (який перед тим керував облогою Силістри) спорудили ряд укріплень, що прикривали підступи до Малахового кургану (у секторі Істоміна). Іншою важливою позицією був бастіон № 4 у секторі Новосильського. Усього 7-кілометрова, глибоко ешелонована смуга оборони мала 8 бастіонів, озброєних важкою артилерією, а також систему траншей і бліндажів, що мала захистити гарнізон від гарматного вогню супротивника. Гарнізон Севастополя, посилений 22 батальйонами, сформованими з чорноморських моряків, зріс до 20 тисяч бійців. З частини кораблів зняли гармати та перевезли на суходіл. Кількість гармат на Південній стороні Севастополя було доведено до 341 (у тому числі 118 важких) проти 144 у союзників. Польова російська армія відійшла від Севастополя у бік Бахчисарая, загрожуючи тилові британців і французів.

5 (17) жовтня 1854 союзне командування (померлого маршала Сент-Арно замінив генерал Ф. Канробер), після того як було підвезено й розміщено на позиціях облоги важку артилерію, почало перше бомбардування Севастополя з моря й суходолу. Позиції союзників були розташовані на узвишшях на південь від міста. На південному заході місто обстрілювали французи з 53 гармат, на південному сході — британці з 63 гармат, їм відповідали 250 російських гармат. В артилерійському двобої обидві сторони зазнали серйозних втрат: загинуло 1200 росіян, 350 французів, 450 британців, 50 турків. Серед оборонців загинув адмірал Корнілов, і керівництво обороною взяв на себе адмірал Нахімов. Кораблі союзників отримали великі пошкодження і більше не брали участі в обстрілах міста.

Балаклава й Інкерман

Російське командування усвідомлювало, що союзники готуються до рішучого штурму Севастополя. Щоб деблокувати місто або хоча б відвернути сили союзників від організації штурму, князь Меншиков вирішив атакувати позиції союзників неподалік Балаклави, тилової бази британських експедиційних сил. Очолив 25-тисячний російський корпус генерал Ліпранді. 13 (25) жовтня 1854 р. російська піхота захопила кілька польових укріплень (редутів), що захищали дорогу від Балаклави до британського табору. На чолі цієї атаки йшли Азовський[16], Український, Дніпровський, Одеський єгерські полки, перекинуті в Крим із Дунайського театру воєнних дій. Але цей успіх не був розвинутий. Російська кавалерійська бригада, половину якої становили 8 ескадронів Київського гусарського полку, не витримала удару британської важкої бригади кавалерії і не змогла розбити єдиний британський батальйон, що стояв між нею і Балаклавою. Пізніша самогубна атака британської легкої бригади кавалерії (із 670 її солдатів і офіцерів 247 було вбито, поранено чи потрапило в полон, загинуло 497 коней) на російські гармати дала можливість російському командуванню казати про велику перемогу в цьому бою. Свідок цієї атаки французький генерал Боске начебто сказав: «Це чудово, але це не війна». Втрати обох сторін були рівні: в бою загинуло приблизно 600 росіян, 300 британців, 250 турків і 40 французів.

Менш ніж через два тижні, 24 жовтня (5 листопада) 1854 р., Меншиков організував значно масштабнішу спробу деблокади Севастополя. Поки