Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

26 серпня (7 вересня) десант вирушив із Варни. 1(13) вересня величезна армада (за словами російських солдатів, які спостерігали за нею з берега, вона нагадувала «нову Москву на воді») підійшла до берегів півострова. Лише тоді було ухвалено рішення щодо місця висадження. Того ж дня невеликий десант зайняв місто Євпаторію, а наступного дня і протягом п’яти днів висадилися головні сили союзників на узбережжі біля озера Кичикбель; 30 тисяч французів, 21 тисяча британців і 7 тисяч турків почали марш на південь у напрямку Севастополя.

Інші театри війни

Чорне море було головним, але не єдиним театром воєнних дій. 8 (20) квітня 1854 р., через десять днів після укладення франко-британського союзу, французька ескадра адмірала Персеваль-Дешена з 12 лінійних кораблів, 7 фрегатів та 4 допоміжних суден, з 25 тисяч морських піхотинців відпливла з Бреста до Балтійського моря. За місяць до того з Портсмута вийшла британська ескадра (14 лінійних кораблів) під командуванням адмірала Чарльза Непіра. 31 травня (12 червня) 1854 р. обидві ескадри з’єдналися у Фінській затоці. Російський Балтійський флот укрився у Кронштадті під захистом його 8 фортів і 1 тисяча гармат, тому уряди союзників визначили метою експедиції Аландські острови з фортецею Бомарзунд. На допомогу британсько-французькій ескадрі було вислано 13-тисячний французький експедиційний корпус генерала Ашіля Бараґе д’Ільєра.

Бомарзунд (цитадель і три менших форти) боронили 185 гармат і 2400 російських солдатів під проводом генерала Бодіско. Експедиційний корпус висадився на острові 27 липня (8 серпня) 1854 р, і після 8-денної методичної облоги весь гарнізон капітулював. 21 серпня (2 вересня) 1854 р. укріплення фортеці були зруйновані, і ескадра повернулася додому. За цю облогу вперше Хрест Вікторії (найвища британська нагорода за відвагу перед лицем ворога, встановлена саме під час Кримської війни) отримав моряк: матрос Чарлз Лукас (пізніше дослужився до адмірала) схопив російську бомбу, що впала на палубу його корабля, та викинув її за борт до того, як вона встигла вибухнути.

Наступного року Балтійський флот також не ризикнув вийти в бій проти союзної ескадри (5 французьких пароплава віце-адмірала Пено та 34 британських пароплави контр-адмірала Дандаса), що 19 червня (1 липня) 1855 р. підійшла до Кронштадта. Сил атакувати Кронштадт ескадра не мала, тому була атакована фортеця Свеаборг, що прикривала підхід до Гельсінгфорса (Гельсінкі). 29—31 липня (9—11 серпня) 1855 р. по Свеаборгу були випущені тисячі снарядів. Укріплення Свеаборга було зруйновано, російський гарнізон втратив 2 тисячі убитими, було потоплено чи пошкоджено 18 російських суден. Захисники Свеаборга у відповідь змогли вбити одного ворожого вояка та поранити десятьох. Жоден корабель ескадри не було пошкоджено. Далі ескадра захопили острів Нарґен поблизу Ревеля (Таллінн) і до жовтня блокувала російський флот у Кронштадті. На цьому тлі в листопаді 1855 р. Об’єднане королівство Швеції і Норвегії уклало угоду з Британією та Францією, за якою союзники пообіцяли допомогу проти можливої російської агресії, а шведи зобов’язалися не поступатися територією на користь Росії.

Улітку 1854 і 1855 р. невеликі підрозділи з французьких і британських військових кораблів також заходили в Біле море, обстрілюючи прибережні поселення (у тому числі укріплення Соловецького монастиря) та захоплюючи нечисленні російські торговельні судна. Метою цих експедицій було не дати Росії встановити на Білому морі каперську базу для дій проти морської торгівлі союзників.

На Далекому Сході дії союзників були менш успішні. Французький південноамериканський морський дивізіон (3 фрегати і бриг контр-адмірала Февр’є-Депуанта) і британська тихоокеанська ескадра (4 фрегати адмірала Прайса) 19 (31) серпня 1854 р. безрезультатно обстріляли російський китобійний порт Петропавловськ-Камчатський, а висаджений через чотири дні десант було відбито. Союзники втратили 30 людей убитими, і стільки ж потрапило в полон. Серед успіхів вони могли вказати лише одне потоплене та одне захоплене російське судно. Проте коли наступного року союзники, розраховуючи на реванш, знову підійшли до Петропавловська, то побачили, що місто було повністю евакуйовано.

Важливим фронтом залишалось Закавказзя, де велися серйозні бої, але жодна зі сторін не досягла рішучої переваги. Центральною подією цих воєнних дій стала облога росіянами фортеці Каре у турецькій Вірменії. Обороною фортеці проти російської армії генерала Михайла Муравйова керував британський офіцер сер Вільям Фенвіч Вільямс (Вільямс-паша), генерал-лейтенант османської армії. Турки мужньо боронилися, 17 (29) вересня 1855 р. вони відбили сильний російський штурм з великими втратами для тих, хто вів атаку. Муравйов тоді вирішив покластися на повну блокаду міста. Хоча на допомогу Карсу вже просувався від чорноморського узбережжя перекинутий з Криму турецький корпус Омера-паші, виснажений голодом і епідемією хвороб гарнізон був змушений капітулювати 14 (26) листопада 1855 р. Це був фактично єдиний великий успіх російських сил за всю війну.

Битва на Альмі

Висадження франко-британо-турецького десанту біля Євпаторії стало повною несподіванкою для росіян. Російськими військами командував недавній імператорський посланець до Стамбула князь Ментиков, чиї дії багато в чому посприяли розв’язуванню війни. Він не виявився успішнішим у ролі полководця, ніж у ролі дипломата. Щоб заступити союзникам шлях на Севастополь, він вибрав для своєї 36-тисячної армії сильну оборонну позицію на пагорбах на правому (південному) березі невеликої річки Альма, біля її гирла. Російські позиції прикривали 96 гармат, у тому числі розміщених у двох польових укріпленнях. Меншиков вважав, що урвища біля моря, на його лівому фланзі, не дадуть союзникам можливості атакувати в цьому місці, то ж там він залишив тільки невелике прикриття. Крім того, він побоювався, що війська, розміщені біля моря, можуть бути обстріляні великим союзним флотом.

Російській армії протистояли 56 тисяч французів, британців і турків із 122 гарматами — менше на кілька тисяч від числа, висадженого в Євпаторії, бо частина вже заслабла від холери, у тому числі й маршал Сент-Арно. Праворуч, біля моря, стали французи, ліворуч — британці, за ними — турки. Через обмаль кавалерії не було можливості обійти російське військо з лівого крила союзників. Сент-Арно і Раґлан вирішили, що французи почнуть атаку першими проти, як вони думали, головних російських сил (виявилося, що є стежка, якою можна провести солдатів на «неприступні» урвища,), а за ними на своєму крилі атакують британці.

Тактика всіх трьох армій залишалася впізнавано наполеонівською. Британці просувалися батальйонними колонами, поки вони