Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Олеся затрималася в галереї довше, ніж планувала. Останній тиждень перед Різдвом на неї буквально налетів шквал роботи — телефон розривався від дзвінків, пошта ломилася від пропозицій. Після успіху виставки їй надійшло одразу три запрошення взяти участь у весняних експозиціях у різних містах.

— Це твій шанс, Олесю, — натхненно говорила куратор галереї, Ельвіра Дмитрівна, літня жінка з чудовим почуттям стилю. — Ти зобов'язана погодитися!

Олеся посміхалася, але в душі сумнівалася. Вона не звикла до такої уваги до своєї персони. Це була незвідана територія. Але, можливо, настав час відкрити для себе новий етап.

— Я подумаю, — пообіцяла вона.

— Тільки не тягни! — Кураторка стиснула її долоню у своїх сухих пальцях. — Такі шанси не випадають двічі.

Олеся кивнула і, загорнувшись у теплий шарф, поспішила на вихід. У голові продовжували крутитися думки про нові перспективи, але щойно вона побачила ім'я на екрані телефону, усміхнулася.

Максим.

— Добрий вечір, художниця, — його голос був низьким і теплим.

— Добрий.

— Ти вже вдома?

— Майже.

— Чудово. У четвер у нас корпоратив. Ти запрошена.

По голосу було чути, що Максим усміхається. Олеся застигла на місці, перетравлюючи його слова.

— Як хто я туди прийду?

— Як моя дівчина.

Просте і таке впевнене формулювання збило її з пантелику.

— А якщо я відмовлюся?

— Ти не відмовишся, — усміхнувся він.

— Це виклик?

— Це факт, — у голосі Максима чувся сміх. Схоже, його забавляв цей діалог.

Олеся вирішила потягнути інтригу.

— Я подумаю.

— Ти ж знаєш, що погодишся, — неголосно сказав він. — Якщо будеш у садибі, то заїду за тобою о п'ятій. Якщо ні, то попередь, звідки тебе забрати.

І відключився.

Олеся сховала телефон у кишеню і, сама не розуміючи, чому, відчула, як по її тілу пробігла тепла хвиля. Напір Максима трохи бентежив. Але, чорт забирай, їй уже скоро двадцять п'ять — хіба не час перестати боятися і навчитися просто насолоджуватися тим, що дарує доля?

Вона посміхнулася сама собі й подивилася у вікно автомобіля, за яким уже виднівся поворот на сільську дорогу.

***

Четвер видався метушливим.

Максим із головою поринув у роботу, підбиваючи підсумки року. Доповіді, звіти, виплати премій — усе це вимагало його уваги.

— Я, звісно, розумію, що робота важлива, але розслаблятися ти вмієш? — єхидно поцікавився Потап, заглянувши в кабінет.

Максим кинув на нього втомлений погляд.

— Я веду бізнес, а не гурток анонімних веселунів.

— Вести бізнес — не означає бути сухарем, — усміхнувся друг. — Ти хоч раз прислухайся до мене. Корпоратив обіцяє бути чудовим.

Максим тільки похитав головою, підписуючи чергові документи.

О третій він нарешті вибрався з офісу, дозволивши собі коротку перерву.

— Макс! — гукнула його Альбіна, секретар, із виразом радості на обличчі. — Усе готово. Очікуємо вас із дамою о сьомій.

Максим кивнув.

— Чудово.

Звертаючи з траси, він набрав Олесю.

— Я вже майже біля крайнього будинку.

— Добре. Збираюся, — її голос звучав трохи схвильовано.

— Не поспішай. Я почекаю.

Коли вона вийшла до машини, Максим, побачивши її, на мить завмер.

Олеся мала приголомшливий вигляд.

На ній була легка коктейльна сукня глибокого смарагдового кольору, що підкреслювала тонку талію. Поверх — елегантне пальто, а руде волосся м'якими хвилями спадало на плечі.

— Ти прекрасна, — сказав він, подаючи їй руку.

Вона спалахнула.

— Дякую.

Усю дорогу в ресторані панувала легка, майже святкова атмосфера. Олеся ловила на собі цікаві погляди — деякі співробітники Максима явно були здивовані її присутністю.

Альбіна першою підійшла до неї.

— Як вам вдалося витягнути нашого боса на вечірку?

— Це він мене запросив, — посміхнулася Олеся.

— Неймовірно, — шепнула Альбіна, хитаючи головою.

За столом Максим майже не відпускав її руку. Вони разом випили по келиху вина, сміялися над жартами Потапа, і Олеся почувалася напрочуд комфортно.

Музика стала голоснішою, хтось запросив її на танець, але Максим перехопив ініціативу.

— Тільки через мій труп, — кинув він і повів її на танцмайданчик.

Вони рухалися в такт музиці, гублячись одне в одному.