BooksUkraine.com » Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Читати книгу - "Називай мене Мері..."

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 77
Перейти на сторінку:
до найближчого торговельного центру. Зайшов трошки погрітися, березнева мряка незатишна. Спіймав підозрілий погляд охоронця при вході. Перша думка — все, капець, упізнали. Тут же її замінила інша: на місці цього гевала в костюмі й при краватці теж запідозрив би неохайного типа в чомусь лихому. Побачив, що тут на сьомому поверсі є кінотеатр. Поквапився до ліфта, піднявся й вийшов, де треба, вдихаючи по дорозі суміш парфумів пасажирок. Купив квиток на найближчий сеанс і зрадів, дізнавшись: кіно про супергероїв триватиме більше двох годин. Народу в залі о цій порі було мало. Кобзар сів не на своє місце, а чимдалі.

Щойно в кіно почали стріляти — заснув, міцно проспав більше години. А потім, перекусивши в місцевому кафе, знову пішов у кіно, тепер уже на мультик про звірів. Тут нічого не вибухало, поспати не вдалося. Зате затягнула історія про те, як миша та кролик шукали маньяка-вбивцю.

Ним виявилася вівця.

Дуже доречно.

Так спливла майже половина дня. Без охоти вийшовши з затишку, Олег пішов до найближчого метро. Завернув у прохідний двір поруч зі станцією, витягнув трубку, набрав Головка. Той не відповідав, і Кобзар уже хотів скинути дзвінок після шостого гудка, коли раптом на тому боці клацнуло, почув:

— Ти де?

— А ти?

— Зустрітися треба й поговорити.

— Так хто ж проти. Є щось?

— У тому-то й справа, — Артем говорив, наче одночасно рубав дрова. — Слухай, я знайшов твою Зою, з кафешки.

— І?

— Не телефоном. Треба дещо перевірити. Якщо вона не помилилася... Хоча де, на власні очі його бачила.

— Кого?

— Хто з нею про тебе балакав.

— Про мене?

— Коротше, в яблучко. Ти правильно все вирахував, — Головко не називав Кобзаря на ім’я, так і треба. — До тебе дівку підвели, грамотно, красиво.

— Хто?

— Не кричи.

Олег прикусив губу. Покрутив головою, переконавшись, що до нього усім байдуже. Повторив уже тихіше:

— Хто?

— Не тепер. Тобі скажи по телефону, а ти з ланцюга зірвешся, дурні наробиш. Ні, старий, маю все перевірити.

— Все?

— Дещо. Всього ще ніхто не знає. То де ти є?

— Гуляю. Місце має значення?

— Зараз ні. Підгрібай під вечір... не знаю... Може, на Нивки. Там парк, ставок, ресторанчики на воді.

— Не працює, не сезон.

— І добре. Треба триматися чимдалі від людей.

Шкірою пробіг давно забутий, неприємний холодок.

— Ти накопав щось серйозне, — не припускав, твердив.

— Серйозніше, ніж думаєш. Тому й кажу, треба ще обережно спитати про деякі речі знаючих людей. Якщо підтвердиться... Знаєш, мені доведеться погодитися з нашим Ведмедиком.

— У чому?

— Ти вмієш вступити туди, куди не кожен втрапить, навіть якщо схоче. Ще ж примудрився...

— Нічого не розумію.

— Я теж. Не ясно, чому саме ти опинився в такому лайні. Давай, до вечора.

— Наберу, як буду висуватися.

— Краще не треба. Будь чітко на сьому, раніше навряд чи треба. Не відсвічуй дурно. Послухай мене хоч раз.

— Тільки тебе й слухаю, старий.

Скинув дзвінок, глянув на годинник. Четверта по обіді, ще три години вештатися. Виходу в інтернет телефон від Вампіра не мав, звичайна собі говорилка, дешева й найпростіша в користуванні. Нема змоги засідати десь у кафе, де є вай-фай. Але чимось зайняти час треба.

Щільніше застебнувши куртку, Олег пройшовся до парку Шевченка. Там укотре за день випив кави, покурив. Тим часом сутінки повільно наближалися. Кобзар розправив плечі: зникає благенька теоретична можливість бути впізнаним, ще й випадково. Вийшовши на бульвар Шевченка, повернувся обличчям в напрямку, куди мав іти.

Завмер.

Не завжди був таким, як тепер. Навіть таким, як до війни, був не все життя. Колись молодість крутила нижче спини, кортіло як не подвигів, то бодай вчинків, названих безумними. Дружина колись любила його, обоє мали, що згадати. Коли сварилися потім, Олег робив помилку, від якої застерігають психологи: нагадував, що між ними таки було щось хороше. Це ознака слабкості, казали вони, та Олег нічого не міг із собою вдіяти. Справді, ставав від того слабшим, бо дружина розуміла: живе чоловік минулим, не днем нинішнім, тим більше не думає про майбутнє. Тих, хто весь час у минулому, триматися не хочеться.

А колись же, як упадав за майбутньою дружиною, вони йшли пішки вночі з Хрещатика до Святошина.

Нічого складного. Бульваром прямо, нікуди не звертаючи. Спершу він, а далі — широкий проспект виведуть, куди треба. Молоді вважали таку прогулянку безумною. Мандрівкою на край світу, до пупа Землі, не інакше. Йшли тоді довше, ніж треба, бо домовилися зупинятися й цілуватися через певні проміжки, які самі для себе визначали.

Що далі рухалися, то частіше зупинялися...

Кобзар засунув руки в кишені куртки, рушив уперед.

Пішки з центру до Нивок по прямій — легко.

Час не засікав. Відміряв шлях кроками, не роззираючись навсібіч. Здавалося, вів за собою вогкий вечір, сутінки що далі, то робилися густіші. За мостом, ближче до Політеху, де вчора стріляли, раптом хтозна чому до темряви домішався туман, місто довкола тепер нагадувало чорну каву з молоком. Діставшись Шулявки, відчув, що втомився. Зціпив зуби, прискорився — пробудилася призабута звичка діяти всупереч. Не присів, не передихнув, курив на ходу. Уже дійшовши до останнього відтинку фінішної прямої, знову відчув, як у спину штрикають невидимі голочки.

Був задоволений собою. Не розучився ворушити мізками. Подумав, дещо прикинув, зробив висновки. Дав Головкові кілька підказок. Бач, вивів на правильний шлях. Зараз дізнається, що він там накопав.

І здасться йому залюбки.

Все скінчиться ще сьогодні.

Як і розраховував, піший перехід зайняв трохи більше двох годин. Від незвички дихання таки збилося, й Олег, слідуючи домовленостям, не квапився пірнати в парк. Кава стояла в горлі, її смак уже викликав печію. Та інших варіантів добити рештки часу не мав. Тож примостився біля найближчого кіоску, де її варили, взяв американо, бо більша порція. Неквапом докурив останню цигарку з пачки.

Пішов.

Асфальтована стежка вела донизу. Від ставка потягнуло, вогкість ранньої весни стала ще менш затишною. Коли попереду блиснула вода, шум проспекту зменшився. Що ближче підходив до місця зустрічі, то тихіше ставало. Дерева поглинали звуки вечірнього Києва. Вийшовши на берег, Кобзар побачив старий річковий пароплав, який білів у сірому тумані. Від берега до його борту тягнувся широкий місток, по обидва боки мляво світили ліхтарі. З травня по вересень на корабельній палубі діяло кафе для

1 ... 35 36 37 ... 77
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."