Читати книгу - "Називай мене Мері..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Головка не видно.
Узагалі — жодної живої душі.
Як завжди в таких випадках, Олег припустив — переплутав місце, прийшов не туди. Але відкинув зрадницьку думку, натомість зиркнув на дисплей. До вказаного часу ще чотири хвилини. Ну, почекаємо ще.
Кобзар неспішно прогулявся берегом, від нудьги рахуючи крок за кроком. Долічивши до сотні, крутнувся через ліве плече, посунув назад, бавлячись тим самим. Тепер годинник показував рівно дев’ятнадцяту, і Олег напружився. Завмер, слухаючи темряву. Ані спереду, ані ззаду, ані довкола між дерев — жодних рухів.
Давши рудому ще п’ять хвилин, Кобзар підніс телефон близько до очей. Придивився, шукаючи потрібний номер і викликаючи абонента. Дзвінок пішов.
І Олег відразу почув його.
Ліворуч, звідкілясь з-за кущів.
Ніхто інший не міг тут бути — лиш той, кому телефонували.
Не скидаючи виклику, Кобзар упевнено рушив на звук. Піднявся трохи вгору, тепер під ногами був слизький ґрунт. Тріснула гілка, змусивши здригнутися. Обійшов кущі, зробив ще кілька кроків уперед. Не стримався, гукнув:
— Артемоне, якого граєшся!
Й тут же побачив Головка.
На землі, незграбного, боком.
Телефон озивався з кишені джинсів, через тканину блимав вогник дисплею.
Кобзареві не хотілося вірити, що Артем мертвий. Але це так.
16
Спершу вимкнув мобільник.
Потім роззирнувся, нікого не вгледів, нічого не почув. Ступив ближче, нахилився, присвічуючи телефонним ліхтариком. Світло блякле, та все ж вистачило, аби побачити застигле обличчя, половину якого заюшила кров.
Стріляли в голову.
Думка запрацювала відразу, так, мовби Кобзар знову був опером, який оглядав жертву на місці злочину. Він знав Головка, себе теж знав дуже добре, як будь-якого іншого досвідченого сискаря. Постріл у голову може означати лише одне: вбивця не міг підійти впритул. Коли його підпускають близько, не відчуваючи небезпеки, він стріляє, куди завгодно, окрім голови. Щоб лупити в череп, треба підняти озброєну руку вище. Це дає жертві, у даному випадку — Головку, кілька секунд фори. Які досвідчений, бувалий в бувальцях поліцейський використає для себе. Щонайменше сіпнеться, забереться з лінії вогню, піде в контратаку.
Слідів боротьби навіть при благенькому світлі Олег не побачив.
Значить, убивця профі, який зміг влучити в ціль у сутінковому тумані, ще й з відстані, не наближаючись, не виказуючи себе.
Згадалася враз учорашня денна стрілянина.
Так само палили з відстані.
Нахилившись, Кобзар торкнув Артема за плече. Нерухоме тіло не відгукнулося, не подало жодних ознак життя. Постріл смертельний, він помер, так нічого й не зрозумівши. Та кров, яку Олег легенько мазнув пальцем, не встигла загуснути. Смерть наздогнала Головка зовсім недавно. Але пострілу Кобзар не чув.
Рука ковзнула нижче, відгорнула край розстебнутої куртки.
Пістолет у кобурі, під лівою пахвою.
Знову не почув звук пострілу — та куля смачно впилася в стовбур осики, під якою лежав труп.
БІЖИ.
Кобзар миттю впав на землю, відкотився, звівся на чотири й порачкував під прикриття найближчих кущів. Навздогін полетіли одна за одною ще три кулі. Стрілець слав їх хаотично, не прицільно, мовби сіяв на всі боки. Останній постріл змусив Олега знову притиснутися до землі, притулитися до неї лицем. До рота втрапило торішнє пріле листя, він сплюнув із огидою, знов відкотився.
Так діяв, коли на Донбасі росіяни прошивали автоматними чергами лісосмугу, посилаючи кулі навмання, а раптом таки зачеплять когось. Доводилося грати в хованки, щоб не виказувати себе, не вступати в прямий контакт, аби потім, після кількох годин паузи, таки пройтися ворожим тилом, зробити свою справу.
Прислухався, вловив нарешті рух за деревами, не дуже далеко, але й не близько. Відповз, міняючи укриття. Завмер, замалим не до крові прокусив губу. Знову сплюнув бруд, уперся в землю руками, розпрямився, мов пружина. Кількома великими стрибками скоротив відстань між собою та мертвим Головком, впав поруч.
Стрілець зреагував на рух — ще два хлопки, кулі пройшли над маківкою.
Пістолет.
Десь глибоко, дуже глибоко всередині Кобзар розумів — не можна торкатися тіла, тим більше — брати Артемову зброю. Хай там як, це доведе його присутність на місці вбивства. Хоч його напевне застрелили саме тут і тепер, бо знали про їхню зустріч. І вбивство так чи інак чіплялося до Олега. Та нічого не міг удіяти з собою. Набридло тікати, остобісіло ховатися й підставляти щоки після кожного удару.
Перевернув тіло, аби краще дістатися до кобури.
Пістолет пішов легко, плавно, наче сам стрибав у руку. Великий палець скинув запобіжник. Ліва рука звично пересмикнула затвор. Кобзар не мав наміру шукати в темряві мішень. Ліг на бік, пальнув на звук, туди, звідки щойно по ньому цілили.
Постріл порушив вогку тишу.
— Вилазь! — вигукнув Олег, знову тиснучи спуск. — Покажися, суко!
У відповідь не стріляли. Кобзар одна за одною випустив ще чотири кулі, спорожнивши обойму. Клав їх віялом, водив дулом перед собою, пістолет тримав двома руками. Коли вилетіла залізка, показуючи — більше воювати нічим, він поклав зброю поруч із тілом. Уже зробив помилку, схопивши її. Не хотілося робити іншу, забираючи собі чужий табельний «Макаров» без набоїв.
Розпрямився й дременув навпростець через парк, не думаючи, що десь між дерев ховається вбивця.
Аби хотів — уцілив би.
Кобзар розумів: повторюється вчорашня ситуація. Його женуть невідомо куди і для чого. Зараз він, хоче того чи ні, кориться чужій волі. Поки не розбереться, що й чого відбувається, перехопити ініціативу навряд чи вдасться.
Хоч давно пора.
Вибрався до огорожі, пішов вздовж неї. Здалеку вже чулися поліцейські сирени, і Олег проліз крізь найближчу дірку в паркані. Знав, що виглядає підозріло, тому відразу не пішов — побіг до підземки, спустився в перехід, штовхаючи перехожих плечима. Рвонув через турнікет, забувши про жетон, і зашпортався, нарвався на обурений погляд контролерки в синьому форменому пальті й круглій червоній шапочці. Зрозумів — уже привернув увагу, позадкував, став у чергу, купив жетон і пройшов уже, як нормальний пасажир. Заскочив у вагон, не думаючи, куди саме поїде. Коли поїзд рушив, почув: наступна станція Святошин. Його везли додому.
БІЖИ.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.