Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Луначарський з його ясним розумом побачив у житті й творчості Шевченка найважливіше, найістотніше.

«Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет народний, а над усе тим, що він поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний.

Найбільша слава для кожного краю, для нації – це творити загальнолюдське; завдяки Шевченкові скарби української душі немов повною річкою влилися в загальний потік людської культури, що своїми хвилями пливе назустріч світлій будучності».

Багатостраждальним було його життя. По колючих тернах ішло Тарасове кріпацьке дитинство, в терновім вінку страдника бачимо поета й на схилі віку.

Наскільки ж глибокими й пекучими були враження сирітського підневільного дитинства, що протягом усього свого життя Тарас раз у раз повертався до них! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь біля убогої киргизької кибитки чи загледіти такого ж малолітка в українському селі, як в душі вже виливалась голублива ласка, щемлива поетова ніжність:

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя108.

Кріпацький син і сам кріпак, безправний, беззахисний перед панською сваволею, з душею тонкою, вразливо-чуйною, він на кожному кроці бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства. Над усім дитинством його, як і над цілою Україною, посвистував канчук панського осавула.

Трагедія поневоленого народу була для Шевченка особистою трагедією.

Саме життя його – це трагічна поема, сповнений драматизму життєпис людини, яка пройшла всі Дантові кола чорного кріпацького пекла, залишаючись при тому до кінця днів своїх у чистоті своєї волелюбності, нескореності, душевної стійкості, і наперекір усьому зберегла в собі почуття честі й достоїнства, сонячного, нічим не отруєного людинолюбства. Коли ми хочемо бачити, чим може бути людина, який справді прометеївський дух у ній живе, – гляньмо на Шевченка. Хай невимовно дорогою ціною, але він здобув собі право в найтяжчі дні свого життя, в каторжній солдатчині, в засланні сказати про себе з гідністю:

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Підлітком Тарас – козачок покойовий – разом з панською челяддю потрапляє у Вільно (тепер Вільнюс) – місто, де в повітрі вже відчувалось передгроззя польського повстання. Після того він – у Петербурзі, де ще жива згадка про декабристів, де уява ще малює йому на Сенатській площі тіні героїв-мучеників, «поборників святої волі». Юнакневільник відчуває в собі готовність стати на шлях боротьби. Він відчуває, що життя його повинно належати народу, його рідній, палко любимій Україні, поетичний образ якої він потім, ставши людиною зрілою, намалює в «Кобзарі» найпроникливішими, найспівучішими барвами.

У боротьбі за діло народне, в захисті пригнічених вбачає він зміст і доцільність свого існування, невсипущої творчої праці.

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

З кріпаків на волю – до багатогранної творчості

Напівлегендарною здається нам та далека біла петербурзька ніч, коли в алеї Літнього саду український художник Сошенко зустрів юнака-підмайстра, який саме малював статую Сатурна. Зустрічі цій судилося стати історичною. Завдяки зусиллям російської та української прогресивної інтелігенції, щирим клопотам В. Жуковського, К. Брюллова, В. Григоровича, Є. Гребінки молодий Шевченко був викуплений з рабства. Він міг тепер сказати про себе: «Велике щастя бути вільною людиною».

Перед ним відкриваються зали Академії художеств; оточений друзями, він працює натхненно, багато вчиться. Відвідує клас історичного живопису в Академії, буває на лекціях в Петербурзькому університеті та Медичній академії, вивчає вітчизняну і всесвітню історію, читає класиків світової літератури. У спогадах сучасників він постає перед нами як людина високоосвічена, широко ерудована.

На цей час припадає і початок його поетичної творчості. Цей недавній невільник, цей козачок, якого не раз було карано, виявляється, виношував у собі нещадну відплату за безправ’я свого народу, за покривджених сестер своїх і братів. Такою відплатою, карою ворогам стала його поезія.

«Кобзар» – початок становлення геніального народного поета

У 1840 р. з’явилось перше видання «Кобзаря». І хоч книга та вийшла не в тому обсязі, як її знають тепер мільйони людей (там було вміщено всього вісім перших творів поета), все ж ця подія була справді епохальною. В наступному році окремим виданням з’явилась поема «Гайдамаки» – творіння могутнє, грандіозне.

Віднині трудовий люд України мав свого поета.

Шевченко не потребує канонізації. Твори його, як і кожне явище мистецтва, не можна розглядати поза часом, поза історією. Поет був живою людиною, він був пристрасним, весь час розвивався у своїй творчості – цього не слід забувати. В горінні боротьби, в складних духовних процесах формувався він як митець і революціонер. Природно, що ранні твори поета відрізняються від тих, які він напише згодом, мандруючи по кріпацьких селах України, або складе на засланні чи після заслання; замість одних образів з’являться інші, замість юнацько-романтичної поетики посилиться поетика реалістична, з’являться нові ритми, інтонації; незмінною ж – протягом усього життя – буде в Тарасовій поезії алмазно-чиста її правдивість, нелукава щирість його слова, ніби вимовляли це слово самі уста народу.

Живучи в Петербурзі, Шевченко спілкувався зі студентами столиці, зблизився з передовими діячами російської культури. Серед них були майбутні петрашевці. Саме в цьому колі зміцнювалися революційні переконання поета. Його молода гаряча душа не могла не повернутись у новім напрямі, «тим більше, – зауважує Іван Франко, – що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік…».

На захисті національної української культури

Шевченко жив і творив в умовах безперервного цькування царськими реакціонерами української національної культури. В той час, як один з таких мракобісів – редактор «Московских ведомостей» Катков – твердив, що «…Україна ніколи не була окремою державою… Малоросійської мови ніколи не було…», великий поет і художник закликає розвивати українську культуру, більше випускати літератури українською мовою для народу, таврує ганьбою українське панство, шляхетних виродків давніх козацьких родів, які пішли слугувати царату. У передмові до підготовленого (але не здійсненого видання) «Кобзаря» 1847 р. Шевченко закликає розумно працювати «во ім’я матері нашої, України безталанної». Він сам дуже багато зробив для розвитку культури рідного народу. Крім своєї блискучої поетичної творчості, він видав альбом «Живописная Украина», для якого відібрав сюжети з минулого українського