Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Зьомо, – покликав він прикордонника, – а як мені на ту сторону перебратися? Дуже треба, а машина переїхати не може.
– Подзвони своїм, скажи, хай вони проїдуть українських прикордонників і виїдуть на «нуль», нейтральну смугу. Там зустрінетеся, ти з машини в машину пересядеш – і всі діла.
«Шістка» Тимофійовича і джип батька Кабана зустрілися рівно посередині «нуля», за ними за декілька сотень метрів майоріли на пунктах пропуску на прохолодному вітрі прапори України і Росії.
Дружина Кабана не впізнала, так він схуд і змарнів. Ковзнула шукаючим поглядом, як по чужому, і стала заглядати в «шістку», шукаючи там свого чоловіка.
– Свєто, – сказав він, – це ж я, Сірий.
Вона впала до нього в обійми і розплакалася. «Тепер точно не уб’є, – з усмішкою подумав Кабан. – Принаймні точно не сьогодні!»
Батько ще довго про все говорив із Тимофійовичем, обговорювали політику і рибалку, вони давно не бачилися, але Свєта, прийшовши до тями, розплакалася ще раз і вони, нарешті, роз’їхалися.
Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, Кабан тримався за бік і дивився у вікно. Можливо, вперше в житті він так гостро відчував, що повертається на Батьківщину. Не витримавши натиску запитань батька і дружини, через півгодини він упустив голову на груди і міцно заснув. Він ще не знав, що його пригоди не закінчені, і через декілька тижнів доля подарує йому можливість відповісти добром на добро, і йому випаде нагода поклопотатися про Нюсю, яку зацькують «бандерівкою і фашисткою» медсестри і лікарі, і її чотирилітню донечку. Вони житимуть у Кабана в будинку доти, доки Нюся не знайде за допомогою військового лікаря, який із важким пораненням у червні потрапив до Амвросіївської лікарні і якого вона доглядала, роботу в госпіталі, і не винайме квартиру в Харкові. Через пару тижнів до неї переїде інтерн Женя, син Степана. Але все це станеться пізніше.
А зараз Кабан, завалившись на задньому сидінні, спав у машині, яку вів його батько; на передньому сидінні фарбувала губи і приводила себе до ладу його, Кабана, кохана дружина. Він бачив уві сні, як удома перед великим дзеркалом, в якому відбивається старий настінний годинник із оленями, розчісує довге красиве волосся їх донька – не існувало в світі в цей момент людини щасливішої, ніж Кабан, така навколо стояла тиша. І лише годинник в унісон із зустрічними, що інколи забували вимкнути дальнє світло, яке метушилося по салону, регулярно відбивав північ і турбував його сон: «Ми знаємо, де ти заховав свій кулемет, Кабане!» – і Кабан нервово здригався, прикривав рукою очі й бодай на ці миті переставав гучно хропти.
Вогнем і хрестом
Допомагаючи виносити поранених, Франко зробив чотири ходки. Його довга фігура слугувала прикметною мішенню, але Дрин, наш начмед, не встигав ще як слід перев’язати чергового «трьохсотого», як Франко з Майстром вже тягнули нового.
Дрин відчував у Франку, незважаючи на різницю у віці та й у всьому іншому – здавалося б, що може бути між ними спільного? – рідну душу. Франко, як дитина, полюбляв фотографувати на планшет і вишукано матюкався англійською, білосніжно при цьому посміхаючись, у ньому гармонійно уживалися ці дві якості, дивовижно приємна суміш – невимушена дитячість і така собі інтелігентна брутальність.
– Франку, факінг шіт?
– Факінг шіт!
Дуже простий, спокійний, ясний, колоритний дядько з твердим, як скеля, характером. Терпіти не міг п’янчуг – постійно сварився з тими, хто вживав алкоголь у батальйоні, бісився через погану організацію української армії. Аліна зробила перев’язку, Дрин намагався поставити важкопораненому Франкові крапельницю, однак сильна кровотеча в легенях не залишала шансів на життя. Франко помер через кілька хвилин після того, як його привезли до школи, але ніхто не хотів у це повірити. До медчастини заходили бійці й запитували, чи правда, що Франко помер, і Дрин мовчки показував на прикрите сірим простирадлом довге худе тіло Марка Паславського. З похмурими обличчями бійці виходили на вулицю, багато хто з них вважав українського американця своїм близьким товаришем.
Легкий настрій, який панував у батальйоні вчора після легкої прогулянки з передмістя до школи, після сьогоднішнього невдалого штурму змінився на розпач від важких утрат.
У медичному інституті десять років тому Дрин отримав спеціальність лікаря-психіатра. До війни він працював у громадській організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ», допомагаючи інфікованим вирішувати їхні внутрішні проблеми, і був дуже задоволений своєю роботою. Але коли розпочався Майдан, Дрин прийшов туди санітаром одним із перших, а звідтіля – одразу ж у «Донбас», де став інструктором першої штурмової роти, а в середині серпня – начальником медчастини всього батальйону. Тут, на передку, Дрин уперше пошкодував, що не обрав якусь іншу медичну спеціальність, бо психіатр – це не зовсім той лікар, який конче необхідний на фронті. Для того, щоб душевно поговорити з солдатом, потрібно або помолитися, або випити, тобто бути священиком або стати алкоголіком, але зовсім не обов’язково мати диплом психіатра.
Кваліфікованих лікарів на передовій не вистачало катастрофічно, основне навантаження несли парамедики – люди, які стали медсестрами та санітарами після курсів медичної допомоги. Багато хто з них, як і Дрин, отримали перші серйозні навички під час кривавого протистояння на вулиці Грушевського і в перших боях на Донбасі.
Медпункт батальйону спочатку облаштували в селі Кобзарі, за кілька кілометрів від Іловайська, але Філін після кількох обстрілів наказав Дрину: «Або розстріляй, або привези сюди!» – «Розстріляти…» – Філін полюбляв уживати це слово.
Пораненого Семена перев’язувала Кішка. Дрин оглянув рани, і коли розрізав ножицями штани, щоб подивитися, куди комбату потрапив осколок – в ногу чи дупу – той пожартував: «Ти той, акуратніше там ріж, не відчикриж нічого, мені ще все там пригодиться!» Всі засміялися. Поранення у комбата виявилися легкими, але Семенченко важко дихав, утратив багато крові і лежав сірий, наче районна газета. І Дрин засумнівався, чи не пробиті легені, тому було вирішено комбата евакуювати. Настрій після цього у Дрина зіпсувався зовсім – Філін, що залишився командувати батальйоном замість Семена, був у спілкуванні людиною категоричною, і далеко не всім волелюбним бійцям батальйону це подобалося.
Перші іловайські втрати пригнічували. Одна справа, коли на твоїх руках помирають незнайомі люди, і зовсім інша, коли гинуть ті, з ким ти багато разів пив чай і говорив про сенс життя. Немо і Монгол, які так дивно загинули 10 серпня, були сильними і сміливими хлопцями, справжніми воїнами. Дрин знав неповторного Франка, знав Шульца – авторитетного командира, добру
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.