Читати книгу - "Куджо"

— Віднесімо валізи, хлопче! Здається, ніби в оту ось, Боже збав, напхали свинцю.

Він стояв з ними, доки на всі чотири валізи не наклеїли ярлики, і пильно вдивлявся в кожен із них, не переймаючись глузливо-поблажливим виразом на обличчях носіїв. Дивився, як носій піднімає валізи і вони зникають у надрах автобуса. Потім обернувся до Бретта:

— Відійдімо вбік, — запропонував Джо.

Чаріті дивилася їм услід. Вона сіла на одну з твердих лавок, відкрила сумочку, дістала носовичок і заходилася його теребити. Це було в його стилі: побажати їй гарно провести час, а потім умовляти сина повернутися з ним додому.

На тротуарі Джо говорив:

— Хочу дати тобі дві поради, хлопче. Напевно, ти не послухаєш ні одної — хлопці рідко слухаються — але ж це ніколи не стримує батьків від того, щоб їх давати. Перша порада: отой тип, до якого ти їдеш, отой Джим, — просто кавалок лайна. Одна з причин, чому я дозволив тобі туди прокататися, — те, що тобі вже десять, а цього досить, щоб побачити, хто мерзота, а хто чайна троянда. Придивишся до нього — і сам побачиш. Він тільки те й робить, що сидить в офісі й перекладає папери. Половина проблем цього світу — від таких, як він, бо в них мозок не під’єднаний до рук.

По обличчю Джо розлився легкий, гарячковий рум’янець.

— Він — кавалок лайна. І подивишся, чи я не правий.

— Добре, — відповів Бретт. Його голос був тихим, але незворушним.

Джо Кембер злегка посміхнувся.

— Друга порада: добре пильнуй свій гаманець.

— У мене нема гр…

Джо простяг Бретту зім’яту п’ятидоларову банкноту.

— Ось маєш. Тільки не трать усіх нараз. Швидко розлучаються з грошима тільки дурні.

— Добре, дякую.

— Бувай здоровий, — сказав Джо. Ще одного поцілунку він не просив.

— Бувай, тату.

Бретт стояв на тротуарі й дивився, як батько залазить у машину і від’їжджає. Він більше ніколи не бачив його живим.

Того ж ранку, о чверть на дев’яту, Ґері Первієр у заплямлених сечею трусах виволікся зі свого будинку і пішов мочитися в жимолость. У своїй збоченій манері він сподівався, що одного дня його сцюхи стануть настільки ядучими від пійла, що зможуть випалити її всю. День цей ще не настав.

— О-о-ох, моя голова, — заволав Ґері, обхопивши голову вільною рукою і поливаючи жимолость, що поховала під собою паркан. Його очі були пронизані яскраво-червоними прожилками. Серце гупало й стугоніло, як старий насос, що віднедавна став перекачувати більше повітря, ніж води. Коли Ґері спорожнився, йому скрутило шлунок — останнім часом таке траплялося дедалі частіше, — він зігнувся вдвоє, і з-поміж сухорлявих стегон вирвалася потужна цівка смердючого газу.

У ту мить, коли він повернувся, щоб іти назад, і почулося гарчання. То був сильний, низький звук, і долинав він десь із того місця, де заросле подвір’я переходило в луки.

Він миттю обернувся, забувши і про гупання та стугоніння в серці, і про головний біль, і про спазми. Спогади про війну у Франції вже довгенько не приходили, та зараз він знов перенісся туди, і в голові раптом залунав крик: «Німці! Німці! Взвод, на землю!»

Та це не були німці. Коли трава розступилася, перед ним з’явився Куджо.

— Гей, хлопче, якого ти хера гар… — вимовив Ґері, але голос його урвався.

Відтоді як він бачив скаженого собаку, минуло двадцять років, та такі картини не забуваються. Повертаючись із наметової мандрівки до Істпорта, він зупинився на станції обслуговування «Амоко», на схід від Макіаса. Він подорожував на старенькому мотоциклі «Індіан», на котрому їздив деякий час у середині п’ятдесятих. З-за станції, наче привид, вибрів, хекаючи, жовтий сухоребрий пес. У коротких, уривчастих спазмах дихання його боки здіймались і опадали. З пащі водянистою цівкою невпинно стікала піна. Очі несамовито оберталися в очницях. Зад у собаки був вимазаний присохлим лайном. Він не біг, а радше вихляв з боку на бік, ніби за годину до цього якась зла душа влила йому в рот добрячу порцію дешевого віскі.

— Онде він, хай йому грець, — вигукнув заправник і, покинувши розвідний ключ, помчав до маленького, обшарпаного й захаращеного офісу, що містився за гаражем. Коли повернувся, в його заляпаній мастилом вузлуватій руці була затиснена рушниця 30-30. Він вибіг на асфальт, опустився на одне коліно і почав стріляти. Першим пострілом знизу у фонтані крові собаці відчикрижило ногу. Ґері, котрий не зводив очей із Куджо, пригадав, що той жовтий пес так більше й не ворухнувся. Тільки водив довкола порожніми очима, ніби не мав ні найменшої гадки, що з ним відбувається. З другого влучання заправник розірвав собаку майже навпіл. На єдину бензоколонку станції чорно-червоними патьоками полетіли клапті плоті. За мить під’їхав пікап «Додж» 1940-го року, у якому плечем до плеча сиділо троє бравих хлопців із федерального округу Вашингтон. Усі троє були озброєні. Вони висипали з машини і всадили в мертвого собаку ще вісім чи дев’ять черг. За годину, коли механік уже закінчив ставити нову передню фару на «індіана» Ґері, в «студебекері» без пасажирських дверей прибула працівниця окружної ветеринарної служби. Вона натягла довгі гумові рукавички і відрізала те, що лишилося від голови жовтого собаки, щоб відправити в Департамент охорони здоров’я штату.

На відміну від того жовтого собаки багато років тому, Куджо виглядав у сто разів бадьорішим, проте решта симптомів були ті самі. «Хвороба зайшла не дуже далеко, він куди небезпечніший, — подумав Ґері. — Боже праведний! Треба дістатися до рушниці…»

Він почав відступати.

— Здоров, Куджо. Хороший собака. Хороший, хороший песик.

Куджо, опустивши свою велику голову з почервонілими, каламутними очима, стояв на краю газону і гарчав.

— Хороший хлопчик…

Те, що казав ЧОЛОВІК, не мало для Куджо жодного значення. То були просто беззмістовні звуки, такі самі, як шум вітру. Що мало значення, так це його запах. То був гарячий і гіркий, нестерпно гострий дух страху, що доводив Куджо до шаленства. Раптом він зрозумів, що захворів саме через цього ЧОЛОВІКА. Куджо кинувся вперед, гарчання, що рвалося з його грудей, переросло в могутній, лютий рев.

Побачивши, як Куджо рвонув до нього, Ґері розвернувся й побіг. Один-єдиний укус, одна подряпина могла означати смерть. Він біг до ґанку і до безпечного будинку за ним, та за плечима було надто