Читати книгу - "Куджо"

Коли Ґері досяг першої пощербленої сходинки ґанку, в нього, наче локомотив, врізалося двохсотфунтове тіло сенбернара, вибиваючи з нього все повітря і змушуючи розпластатися на землі. Собака націлився на задню частину його шиї. Ґері спробував підвестися. Собака був уже над ним, шерсть на його животі була така густа, що Ґері ледь не задушився, і Куджо без зусиль повалив його назад на землю. Ґері закричав.

Куджо вкусив його в плече біля шиї; його щелепи з хрускотом зімкнулися на голій шкірі, розриваючи сухожилля, немов дроти. Він продовжував гарчати. Потекла кров. Ґері відчув, як вона теплою цівкою збігає по худому передпліччі. Він перевернувся і заходився молотити пса кулаками. Куджо злегка подався назад, і Ґері вдалося, рачкуючи, здолати ще три сходинки. Тоді Куджо напав знову.

Ґері хвицьнув пса ногою. Куджо ухилився, а тоді атакував його низом, з гарчанням і клацанням зубами. З пащі струменіла піна, і Ґері відчув запах його подиху. Бридкий, жовтушний запах гнилі. Ґері стиснув правий кулак і аперкотом поцілив Куджо в кістлявий виступ нижньої щелепи. У цілому удар був успішним. Хвиля віддачі прокотилася аж до плеча, що після глибокого укусу пекло вогнем.

Куджо знову відсахнувся.

Ґері глянув на собаку; його сухі, безволосі груди ходили ходором. Обличчя стало попелясто-сірим. З рани на плечі пульсувала кров, забризкуючи стерті східці.

— Ну ж бо, іди лишень сюди, сучий сину, — вимовив Ґері. — Мені до одного місця! Ходи, ходи, — заволав він, — мені до одного місця, ти чуєш?

Та Куджо відступив іще на крок.

Слова і далі не мали ніякого значення, та страхом від ЧОЛОВІКА більше не пахло. Куджо більше не був упевнений, чи хочеться йому нападати. Йому було зле, так жахливо зле, а світ перетворився на строкате безладдя відчуттів і вражень…

Трусячись, Ґері звівся на ноги. Пройшов останні дві сходинки. Позадкував через увесь ґанок. Намацав за спиною клямку дверей. Плече почувалося так, ніби під шкіру залили чистого бензину. Його мозок волав: «Сказ! У мене сказ!»

Це нічого. Не все нараз. Його дробовик лежав у стінній шафі в холі. Дякувати Богу, Бретт і Чаріті Кембери поїхали геть із пагорба. Таким було Господнє милосердя в дії.

Він відшукав клямку й розчинив двері. Він не відривав очей від очей Куджо, аж доки не відступив усередину й не зачинив двері. Тоді його накрило невимовне полегшення. Ноги стали гумовими. На мить перед очима все попливло, і він зміг узяти себе в руки, лише міцно прикусивши кінчик язика. Зараз не час непритомніти, як дівчисько. Якщо захоче, він зможе зробити це, коли собака буде мертвий. Але, Боже, як же він був близько. Ґері думав, що от-от відключиться.

Він обернувся й рушив до шафи через темний хол, і в цей момент Куджо, вищиривши зуби в якійсь подобі глузливої гримаси, проламав нижню панель скляних дверей, вибухнувши зливою хрипкого гавкоту.

Ґері закричав і встиг крутнутися якраз вчасно, щоб схопити Куджо обома руками, коли той скочив удруге. Він спробував відтіснити собаку назад, балансуючи з боку на бік і намагаючись утриматися на ногах. Якусь мить здавалося, ніби вони обоє кружляють у вальсі. Тоді Ґері, що важив на п’ятдесят фунтів[45] менше, упав додолу. Він невиразно відчув, як морда Куджо занурилася йому під підборіддя, невиразно відчув, який хворобливо гарячий і сухий у нього ніс. Спробував підняти руки, думаючи, що застромить пальці собаці в очі, коли той уп’явся йому в горло і роздер. Ґері закричав, і собака вкусив його ще раз. Він відчув, як обличчям збігає тепла кров, і подумав: «Господи, вона ж моя!» Руки кволо й безпомічно молотили Куджо по боках, не завдаючи жодної шкоди. Нарешті вони впали додолу.

Він уловив слабкий, нудотно-солодкавий аромат жимолості.

— Що ти там бачиш?

Бретт трішки повернув голову на звук материного голосу, але не повністю, не бажаючи ані на мить відриватися від краєвиду, що розгортався за вікном. Автобус був у дорозі вже майже годину. Вони проминули міст Мільйона Доларів і опинилися в південному районі Портленда (Бретт не зводив зачарованих, здивованих очей із двох вкритих мулом та іржею торговельних суден, що стояли на пристані), звернули на південь і тепер під’їжджали до кордону Нью-Гемпширу.

— Усе, — відповів Бретт. — А ти що бачиш, мамо?

«Твоє розмите відображення у склі, ось що я бачу», — подумала Чаріті.

Та замість того вона сказала:

— Напевне, світ. Бачу, як перед нами відкривається світ.

— Мамо, я б хотів їхати цим автобусом аж до самої Каліфорнії. Побачити все, про що пишуть у підручниках з географії.

Вона засміялась і скуйовдила йому волосся.

— Тобі б добряче набридло дивитися, Бретте.

— Що ти, зовсім не набридло б.

Вона подумала, що, мабуть, так воно й було б, і раптом відчула себе старою і засмученою. Коли в суботу вранці вона зателефонувала Голлі запитати, чи можна їм приїхати, Голлі була в захваті, і цей її захват змусив Чаріті відчути себе молодою. Дивно, що захват власного сина, його майже фізично відчутна ейфорія змусили її почуватися старою. Але так воно й було.

«Що ж із ним буде далі?» — питала вона себе, вдивляючись у його примарне відображення, що ніби за допомогою якогось відеоефекту накладалося на рухливий краєвид. Бретт був розумним, розумнішим за неї і далеко розумнішим за Джо. Йому слід вступити до коледжу, та вона знала, що як тільки Бретт перейде в старшу школу, Джо почне наполягати, щоб він записався на курси механіків: нехай у майстерні з’явиться ще одна пара робочих рук. Десять років тому цей номер би не пройшов: консультанти з вибору фаху нізащо б не дозволили такому розумному хлопцеві, як Бретт, обрати виробничу спеціальність. Та тепер, у дні поступового вибору і принципу «роби, що подобається», вона страшенно боялася, що таке може трапитися.

Це вселяло в неї страх. Колись вона могла сказати собі, що до школи ще дуже далеко, а до старшої й поготів. Для такого хлопця, як Бретт, навчання в школі було просто забавкою, та в старшій школі настане час приймати незворотні рішення. Двері зачинятимуться одні за одними з легеньким клацанням, вона виразно чула його в снах останніх років.

Обхопивши лікті долонями,