Читати книгу - "ДНК"

Наслухавшись удома про те, що людина народжена, аби бути корисною, а не такою, як мій батько та шкільні військові керівники, я вже рядовим жовтеням почав намацувати власну життєву стежку.

Саме в той час отримав прізвисько Банан, яке прилипло назавжди. Сталося це в третьому класі, на традиційному для кожного першого вересня ленінському уроці. Його проводив класний керівник, учитель історії, єдиний у школі власник стильного зеленого берета, постійно заломленого набакир. Інші вчителі-чоловіки носили залежно від сезону капелюхи й шапки зі штучного собаки. Історик берета не знімав хоч у дощ, хоч у сніг, міг навіть прийти в ньому на урок. Старшокласники, котрі курили за школою на великих перервах та взагалі поводили себе виклично, вважали вищим пілотажем піднести руку, встати з задньої парти й безапеляційно заявити:

— Владиславе Зиновійовичу, у приміщенні головний убір треба знімать.

Зухвалець наражався на небезпеку бути викликаним до дошки, бо зазвичай не знати історії середніх віків чомусь вважалося чеснотою для старшокласників нашої школи й відповідну оцінку кожен діставав безпомильно. Проте це не лякало, адже все одно всі шкільні курці збиралися після восьмого класу в ПТУ, де жоден зі шкільних предметів, включно з тренуванням з одягання протигазу під час вправ із цивільної оборони, не знадобиться. Але прізвисько я дістав, не кидаючи виклик історикові, прозваному через те, що Зіновійович, Зямою. Навпаки: хотів показати, що на свій ніжний вік політично грамотний та підкутий.

— Якою ми хочемо бачити нашу Батьківщину? — звернувся Зяма до третьокласників, перед тим розказавши, що саме відтепер країна впоралася з побудовою розвиненого соціалізму й зараз мусить визначитися з напрямом подальшого розвитку.

Я підніс руку першим, отримав дозвіл, підскочив і випалив:

— Банановою республікою!

Це визначення почув по телевізору чи то в фільмі, чи в програмі «Час», чи в іншій серйозній політичній передачі. Оскільки бананів не лише в Чернігові, а й по всій країні, на мою думку, бракувало, пропозиція наїстися їх від пуза в недалекому майбутньому виглядала прийнятною, навіть гідною. Та Зяма почервонів, заплямкав губами, легенько тупнув ногою, спитав грізно:

— Тебе хто навчив, Кутовий? Батько?

Мій родитель, як сказано вище, не міг навчити мене нічого. Тож я гойднув головою, промимривши:

— Сам додумався. Хіба погано?

— Сядь! — відмахнувся від мене історик, тут же не стримався, додав: — Сам ти Банан!

Із прізвиськом я швидко змирився. Навіть прозваний Бананом може змусити себе поважати й приносити користь.

Я мав план.

Я почав.

3.

Спершу я почав давати всім охочим списувати.

Жовтенята часто заглядали в чужі зошити, аби дізнатися, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти шість. Усе йшло добре до першої масштабної контрольної, коли тринадцять однокласників із тридцяти, включно зі мною, зробили однакові помилки й заробили однакові відповідні оцінки. Відтоді довіра до мене зникла на короткий час, і я вирішив завоювати авторитет інакше: потрапивши на шкільну дошку пошани.

Ставши до того часу піонером і відвідавши кілька тематичних гуртків, на які записували піонерські вожаки, я дізнався для себе єдино правильну істину. Піонер — означає перший, і не просто перший, а лідер по збиранню макулатури й залізного брухту. Здається, інших притомних завдань перед первинними піонерськими організаціями ніхто не ставив. Тож, дочекавшись найближчого суботника, я поцікавився в тата, чи потрібні йому книжки, почув прогнозовану відповідь, потому забрав з полиці всі двадцять червоних томів творів Олександра Дюма-батька й урочисто здав. Ці книжки подарували батькам на весілля, я не бачив, аби хтось їх читав, проте запитав не в мами чи бабусі, а в тата: формально він вважався головою сім’ї та, як кажуть тепер, центром ухвалення рішень.

Старша піонервожата похвалила мене перед усією школою на лінійці. Наш клас через мій вчинок вирвався в лідери школи зі збору вторинної сировини. Згодом хтось розказав: вожата дістала не подяку, а сувору догану: вчителька груп продовженого дня першою засудила її спробу справді здати Дюма в макулатуру. Педколектив ухвалив соломонове рішення: розіграти книги між собою. Поки питання мусолилося, чутки про те, що в нашій школі викидають Дюма, розійшлися далеко за її межі. Директор за правом старшого відсік усіх сторонніх, заспокоївши колегу з сусідньої школи томиком «Королеви Марґо», а собі за тим самим правом забрав «Трьох мушкетерів», відмовившись після такого брати участь у загальній лотереї. Вожата як молодша нарізала вісімнадцять папірців. Для такої справи Зяма офірував берета. Частина квитків виявилася порожньої, бо вчителів без того виявилося більше, ніж лотів, а на Дюма ще претендували фізрук, воєнрук та вчитель праці. З вожатою, яка різала квиточки, ті, кому не пощастило, не розмовляли тиждень — бо вона тримала в руці той берет.

Натомість удома зі мною серйозно поговорили. Виявляється, мама збиралася дати всього Дюма як хабар за туристичну путівку в Болгарію, котру розігрували в профспілці. Ми нічого не виграли. Не з нашим щастям, як сумно сказала бабуся Зоя. Додавши при цьому:

— Як говорив їхній Ленін, підемо іншим шляхом.

Мимоволі вона підкинула нову ідею: вивести формулу особистого успіху на прикладі біографії Володимира Ілліча Ульянова. Більшої користі, ніж він, ніхто планеті Земля не приніс — так принаймні стверджував історик Зяма на традиційних ленінських уроках та інших урочистих лінійках. Розказуючи про велич Леніна, він захоплювався й стягував берет, стискаючи його, наче пам’ятник вождю — кепку.

Актуальність теми стала очевидною, коли помер товариш Брежнєв. Живучи з ним від народження, я вважав лідера країни членом своєї родини. Тому, втративши близьку людину, стурбувався: а що ж далі буде з Батьківщиною та з нами. На жалобному мітингу почув від Зями: справу Леніна гідно продовжить інший товариш. Заспокоївшись і поміркувавши розважливо, я зробив відкриття, якого не бачив ніхто дотепер.

Річ ось у чому. На жовтеняцьких зірочках зображено кучерявого Володю — ровесника жовтенят. Натомість на піонерському й комсомольському Ленін уже дорослий та однаково лисий. У Зями, як комуніста, значка з Леніним не було взагалі, що докорінно неправильно. Символ зникати не повинен, інакше втрачає свою значущість. Тому, посидівши до глупої ночі, я написав від руки своє бачення.

Отже, жовтенятам потрібен маленький Володя, з кучерями. Піонерам — Володимир юний, як на відомій картині під назвою «Ми підемо іншим шляхом», типовий Ульянов- гімназист. Комсомольцям карбувати на значках зрілого, молодого вождя. Та головне — запровадити значки для комуністів, де зобразити Леніна в