Читати книгу - "Чорна дошка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли в темряві гучно клацнув затвор гвинтівки, Юсовицький та Петро встигли посміхнутись та пожартувати:
— Знов Юрко грається в охоронця, — випалив Петро, який зайшов першим, і ці слова послугували Юркові допомогою у виборі траєкторії пострілу.
— Юрасю, це ми, — сказав Юсовицький і відразу отримав кулю. Прямо в груди.
Бах! Ніби хто в долоні плеснув.
Інший постріл після миттєвої перезарядки наздогнав Петра, який і не тікав, бо не встиг зрозуміти, що діється. Важко бахнули об підлогу два тіла: «Гуп, гуп». «Так, напевно, й мої падали — як мішки», — думав Юрко, прислухаючись з хортячою пильністю до тих звуків. Як тіла попадали, спокійно поклав на стіл рушницю й сомнамбулічно пішов до виходу. Біля дверей стояла заклякла Соня. Юрко її ніби й не бачив, промайнув повз та вийшов надвір. Дівчині перехопило подих, і вона, розставивши врізнобіч руки, не могла й поворухнутись. Подивилась на криваві озера на грудях двох своїх товаришів, на їхні розчахнені на підлозі силуети й, отямившись, за один крок досягла столу. Набрала кілька цифр на телефонному апараті.
— Убивство, — крикнула. — Редакція «Більшовицької правди».
Кинула слухавку, схопила гвинтівку й кілька разів клацнула, натискаючи на гашетку. Зрозумівши, що гвинтівку потрібно зарядити, а Юрко може втекти, Соня схопила ножа, що лежав на підлозі біля столу. Не думаючи більше й миті, вона рвонула стрімголов за хлопцем. Наздогнала його на перехресті. Юнак стояв посеред порожньої вулиці, а десь вдалині сюрчали міліцейські свистки. Юнак ошелешено роззирався довкола, ніби й не відав, що його далі робити. Три сильних удари в спину спинили монотонний рух Юрка. Друкарка Соломія Левківська мов обійняла його у вальсі. Ніжно лівою рукою трималась за його розслаблений карок, шпарко штрикаючи правицею із затисненим ножем. Припинала лезом ще живе тіло, як у п’янім чаду. Юрко зробив кілька кроків уперед, намагаючись вивільнитись, шарпнув головою, аж ніби поламався йому той розслаблений карк, увіп’явся очима в небо. З хлопчачою незайманою усмішкою скосив їх на Сонине обличчя. У голові йому паморочилося, променисті очі ніби запнув щільний туман, аж поки вони не прояснились знов, ставши скляними. Друкарка міцно тримала його в обіймах і водила переляканим поглядом довкола. Коли зрозуміла, що накоїла, коли її обхопив жах від того ясного погляду, що на її очах зотлів, вона одним потужним ривком відсахнулась, відскочила, як сполохана козуля, з ніби пришитим до долоні ножем. Тим часом білявий Юрко Калитко впав обличчям у глевку багнюку. На його спині почала запікатись кров, тіло після кількох звивистих судом завмерло. Соня, не випускаючи із рук закривавленого ножа, кинулась навтьоки.
Бігла по бруківці, містом. Її наздоганяли надокучливі міліцейські сюрчки. Дорогою падала й піднімалась, розмазувала по обличчю багнюку, яка перемішалась із Юрковою кров’ю, зрошувала щоки слізьми, кусала свої руки до болю, до рваних ран. Хотіла викинути ножа, але їй це не вдавалось. Заціплена в задубілих пальцях рукоять ніби приросла до руки.
Її спинили дужі міліціонери. Одвели до відділку. Клали запитання, як ото кладуть хлібину на прилавок, — записували свідчення. По якомусь часі дали підписати протокол допиту. А тоді одпустили. Вона відповідала дуже чітко, аж сама дивувалась, звідкіля взялась та чіткість.
— Громадянко Левківська, прийміть вітання, — якось не в ту хату прозвучало від заступника начальника міської міліції після довгого допиту.
Соня була впевнена, що її запроторять до в’язниці за самосуд, за те, що посягнула на чуже життя, за те, що вбила… дитину вбила. А вони он, дивись, дякують.
Майор козирнув, клацнув підборами й, посміхнувшись спантеличеній друкарці, пояснив:
— Знешкодили контрреволюціонера. Ми в нього ось це знайшли.
Міліціонер поклав на стіл, за яким сиділа Соня, поплямовану кров’ю газету «Більшовицька правда». Соня здивовано зиркнула на майора.
— Шість місяців тому в Гробинах було знешкоджено ціле кубло, — міліціонер постукав по газеті пальцем. — Калитки. Завуальовані вороги, ще з двадцять восьмого. Ви пам’ятаєте? — він подивився на Соню, якось паскудно вишкірився й махнув рукою. — Та де вам, ви ж іще занадто юна.
— То я вільна?
— Не лише. А ще й до нагороди представлені.
Соня, тепер уже не гидуючи Юрковою кров’ю, підтягла до себе газету, зиркнула на підпис і захитала головою.
— Так-так, зрозуміло. — Вона приставила руку до лоба. — То я можу йти?
Її супроводили до виходу. Надворі зароджувався і ледь-ледь проблискував новий день, сіявся мжичкою туман. Соня різала своїм тілом той туман, аж їй віддавало болем. Роззиралась, бачила своє місто й не впізнавала його. Усе навкруги ніби збуденіло. Чому вона раніше не помічала ці обивательські напіврозвалені халупи? Ці довжелезні черги під магазинами. Люди в них стоять, як сліпці, — підставляючи бліді обличчя в напрямку маленького віконечка, через яке й даватимуть хліб. «Дають чи ні?» — лиш цим живуть. Чого ці люди все ще стоять у черзі, якщо знадвору щойно відповзла на захід ніч? Стоять цілодобово? І що то за люди? Обдерті й залякані, скрючені й вкриті гнійними струпами. Це радянський народ? Це виконали п’ятирічку за три роки?
— Дурна, яка ж ти дурна, Сонько, — сказала собі товаришка Левківська, застебнувши пальто на всі гаплички, — її морозило.
Блукаючи містом, здивовано обходила скручені то тут, то там людські тіла. Наважилась підійти ближче до одного такого тіла, бо тішила себе думкою, що то не люди, а їй усе мариться. Підійшла й заклякла. Під тином навзнак лежала мертва дівчина. Напевно, такого ж віку, як і Соня. Її тонесенькі руки притискались до грудей, а ноги вона в останню хвилину життя підтягнула. Така маленька дівчина, як зародок. Лежить собі й чекає на народження. Соня торкнула мертвячку за ту руку — холодна.
Не могла дівчина зрозуміти одного — як їй вдавалось жити серед цих смертей і нічого не помічати? Адже це не за один день сталось. «Не знати — легше, — думала. — Жити в намальованому уявою світі легше, ніж у реальному. Бути товаришкою Сонею зручніше, ніж Соломією».
Світанковим містом торохкотів драбинястий віз, на якого кидали, мов мішки із гниллю, віднайдені тіла. Збирачі трупів йшли мовчки, лиш іноді «нокали» та «тпрукали» до коня.
Соня понад усе хотіла в цю хвилину із кимсь поговорити, аби не відчувати себе частиною цієї фантасмагоричної тиші.
— Лесь!
***
Коли дісталась Веселівки, вже вечоріло. На дівчині не було лиця, у безмежно глибоких очах застиг страх. Соломія обійшла кілька разів навколо Лесевої хати, а тоді наважилась пошкребтись у вікно. До шибки враз, як сполохана пташка, пригорнулась мати Тернового й, побачивши
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна дошка», після закриття браузера.