Читати книгу - "Чорна дошка"

— Соня?

На що та відповіла мляво й дивлячись у небо:

— Я не Соня…

— Що ти, дівко? Що ти? — Лесь вносив Соню до хати й кивав матері й батькові, мовляв, усе добре.

— Я Соломія! — промовила з посмішкою секретарка. — А Соня дитину вбила.

— Бог з тобою, дитино, — втрутилась Ксенія Карпівна.

Соня припала Лесю до грудей й зашепотіла:

— Я буду тут, із тобою. Я не хочу назад.

— Тут не можна, — суворо відгукнувся Лесь.

Соня дала волю сльозам. Після того заговорила, важко схлипуючи й дивлячись по черзі на Леся, на старого насупленого Мефодія та на знервовану Ксенію Карпівну.

Терновий слухав, затуливши обличчя долонями, — думав.

Нагодували дівчину чим ще тоді мали — кашею-розмазнею, у якій більше було води, ніж крупів, та вклали її спочивати. Сидячи на краєчку ліжка, мати Тернового тримала дівчину за руку й, ніжно гладячи її, співала стиха колискову, оту колискову, яку вона співала своїм маленьким синам-близнюкам, тим, що не витримали голоду в двадцять першому році й пішли до Бога на хмаринку.

— Вони ж і так вмерли… — міркувала про своє Соломія. — Ну, й нехай, нехай би він тікав, той бідолашний Юрко. — Соломія сідала, підтягувала до підборіддя коліна — обхоплювала їх руками. — Але ж це легко! — казала, й очі загорялись. Пересилюючи дрижаки, які били її, мов у пропасниці, продовжувала краяти свою запалену душу. — Але ж це легко вбити людину. Отак ножем зарізати. В’ють, і готово. Лиш в’ють, і лезо само знаходить шлях.

— Тш-ш-ш, — вкладав її на подушку Лесь, а вона хотіла, аби він її поцілував.

А він не цілував.

«Він мене не любить, — розмірковувала Соня. — А я його кохаю. А тепер він взагалі мене зненавидить. Убивцю… дитини».

***

За кілька днів після трагедії й після того як Соня прийшла до Веселівки, Степан Калюжний навідався до оселі робкора. Йому вже встигли люди добрі вкласти у вуха, що до Тернових такого-то дня завітала якась розтріпана й дика товаришка і не виходить з хати ось уже…

— Кажуть, у вас гості, — постукуючи обчасами об поріг, по-дружньому вимовив чекіст.

Він, притримуючи двері, легенько відгородив старого Мефодія, який став на заваді. Просунувся в хату й звернувся до Леся:

— То показуйте ж це чудо-юдо, — не встиг договорити, як побачив Соню.

— Я вже їду назад до міста, — озвалась дівчина.

— Ну, що ж, супроводимо товаришку.

Калюжний ґречно викликався доправити Соню до міста на одому з возів, відведених під буксирки. Дівчина хотіла, аби її ескортом був Олесь, але той стояв на своєму — не поїду, та й годі.

Сухоребра конячка повільно тягла воза по шляху, вкритому ямами. Калюжний, вперто вдивляючись сірими очима в розмитий горизонт, промовив, наче дровиняку розколов:

— З ними саме так і треба. Ножа під серце.

На якийсь час Соні відлягло. Бодай хтось її виправдав. Дівчині хотілось висповідатись. У роті стало солодко, як уявила смак проскурки, яку зазвичай священик дає в руку вірянину після сповіді. Їхали довго, монотонно гойдаючись на підводі. Нестерпно хилило в сон. Товаришка Левківська відчувала, як за ці дні охляла, бо ж не могла примусити себе з’їсти бодай крихти хліба. Аж тепер, коли здалось, усе залишилось позаду, коли трохи перегоріли події останніх днів, коли забулись ті ясні Юркові очі й та остання посмішка, Соня закуняла. Відчула, як шарпонуло віз, її тіло впало на сіно, і мозок відразу вимкнувся.

Сновиддя

Снилось, що Терновий пестить її тендітні руки, цілує пальці один за одним. Прикладається до долоні своїми пухкими губами, лоскоче бородою шкіру. Здіймаються ті поцілунки по руці, по синіх доріжках ледь видних вен, просуваються аж до шиї. Ніжно. Шия, засмагла й гнучка, випинається назустріч пестощам. Сходить млістю, бажанням. Відчуває, як її заклякле від нервового напруження тіло розгальмовується, слабне, як подих стає рівним. Сама насолоджується цим смачним диханням і цією розслабленістю, цими незчисленними поцілунками, й лоскотом, і запахом. Таким знайомим запахом. Принюхується — ні, тепер запах чужий, невідомий, дещо різкий. Ніби кров’ю тхне звідкілясь. Та ну його, той запах, к бісовій матері! Пестощі, пестощі — от, що головне. От, що треба відчути усім молодим тілом. От, до чого потягтись, чому віддатись вповні. Під бронзовою шкірою на її шиї виграє, пульсуючи, синя звивиста жилка. Від бажання й любовної лихоманки та жилка наливається та тріпоче, як рибка на гачкові в умілого рибалки. І що більше Терновий цілує Соню у її сні, то швидше здіймається налита кров’ю вена, от-от проб’є тонку прозору шкіру, от-от випурхне назовні… та рибка… те бажання… і та кров.

Дівчина крізь сон чує ніби здалеку, звідкілясь із небес, власний здавлений стогін. Широко відкриває рота та вхоплює чистого, польового повітря на всі груди. Ті груди випинає, розставивши врізнобіч руки, як на розп’ятті. І тут водоспад ніжності став аж таким повноводним, що почав давити собою Соню. Вона крізь марево сну намагається скинути із себе ту важкість. А воно, щось невидиме й сильне, чавить її тіло своєю масою. Не дає дихати, боляче тисне на зап’ястки. Соня намагається вивільнитись від сну, який з ніжного перетворився на болючий. Дівчина, збираючи докупи усі сили, різко відкриває повіки.

***

Над нею в обрисах сірого неба бовваніє також сірий, ледь темніший за небо, силует. Він наближається до обличчя й ураз віддаляється. Злітаючи шулікою в небо й знову кидаючись донизу, попелить її своїм жаским подихом. Потужний струмінь гарячого повітря одбивається од лоба товаришки Левківської. Соня нарешті одходить від сну й розуміє, що над нею — Степан Калюжний.

Із відкритого рота чекіста, що нависає над Сонею, виривається похітливий зойк. Навіть не зойк, а стугоніння. Той стогін поступається місцем сильним поштовхам. Чекіст ґвалтував її, брав без дозволу, без докорів сумління. Соня засовалась, намагаючись звільнитись від ваги чоловіка. Він, ніби нічого не сталось, продовжував. Зціпивши зуби, аж у неї зсудомило щелепи, застогнала й захвицала ногами, а тоді й замотала головою. Для бузувіра цей стогін був мов команда: «Руш», яку дають спортсменам після двох попереджувальних: «На старт» та «Увага», і він з гарчанням припав їй до оголених грудей, припав важким підборіддям й сапав ним, як ненагостреною сапою… чи важезним молотом, хапався дрібними жовтуватими зубами за білі Сонині груди, міцно тримав її зап’ястки, так, що вона не могла й ворухнутись. Жилаве його тіло, яке тхнуло потом та людською кров’ю,