Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Що не встиг?

– Ну, здохнути…

– Знаєш що, Митю, – сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. – Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

– Ну?

– А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

– А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…

І тут Славко як закричить:

– Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось – лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.

– Оце здорово! – Вітька гукає. – Глядіть, як він його спіймав!

Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.

– Це він, коли закидав, – Сергій Анатолійович пояснює, – риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець – Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили – поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону – переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк – кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:

– Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!

Пліт

«Ух, як у таборі було», – написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо в світі не відмовлюсь од своїх слів.

Чого ми тільки не робили!

І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.

Все робили.

Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Тобто ходили, щодня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.

Ну, Митько й придумав.

Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто схоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали – то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі – хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.

Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця – ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!

М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!» – «Та як ти міг бачити – ти спиною стояв!» – «Я – спиною? Ти що, косоокий?» – «Сам брехло!» А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість – і закрутилося… Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.

Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.

Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.

У сусідньому таборі «Сміливий», що розташувався теж у лісі, але по той бік річки, було кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і обзивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався – рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас обзивали.

Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.

І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося – пливуть за водою дві колоди.

Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.

– Серього! – кричить. – Витягай їх! – і у воду кидається. Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.

Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:

– Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.

Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.

Витягли і їх, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли – час було повертатися.

Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.

– Завтра прийдемо сюди із Генкою, – сказав Митько.

Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище – інакше й не скажеш.

Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.

Серед ріки, на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту, стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:

Ей, багрузін, па-ашевєлівай ва-ал,

Молодцу плить недальо-очко!

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

– Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. – І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

– Ах ти ж багрузін, – прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

– Ану, загрібай, загрібай сюди! – закричав він. – Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?

Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового обличчя.

– То це ви?… Ваш пліт? – затинаючись, спитав він.

– А то чий же!