Читати книгу - "Казки"

Увечері все було неймовірно розкішним. Нічого схожого ніколи не буває на землі. Стіни і стеля великої танцювальної зали були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав’янисто-зелених з блакитними вогниками, стояли рядами вздовж стін. Вогники освітлювали всю залу і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на інших вона сяяла золотом і сріблом.

Посередині зали дзюрчав широкий струмінь, і на ньому танцювали водяні та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.

Русалочка співала краще за інших. Усі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого — ні на землі, ні у воді. Але невдовзі згадала знову про той верхній світ — вона не могла забути прекрасного принца. Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу і, в той час коли там танцювали й співали, сіла зажурена у своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька й матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя мого життя. Я б на все наважилася заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить і допоможе».

І русалочка попливла зі свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала цією дорогою. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.

Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як біля шумливого млинового колеса, і все, що зустрічала на шляху, тягла глибоко на дно.

Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще треба було проминути великий шматок, укритий гарячим пузирчастим мулом. Відьма звала це місце своїм торфяним болотом. За ним, серед надзвичайно химерного лісу, стояв відьмин будинок. Усі дерева та кущі були поліпи — напівтварини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли із землі. Гілки були довгими, слизькими руками з пальцями, що вигиналися, наче черв’яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.

Русалочка зупинилася. Її серце стукотіло від страху, вона ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це додало їй мужності. Вона міцно зав’язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба у воді, між страшними поліпами, що простягали за нею свої слизяві руки й пальці. Вона побачила, як кожен, наче залізними кліщами, тримає все, що зміг схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали і задушили, — це було найстрашніше!

Та ось вона опинилася на широкій болотяній лісовій галяві, де вовтузились і перекидалися великі жирні водяні вужі, показуючи свої бридкі світло-жовті черева.

Посеред галяви стояв будинок, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма і годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.

Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати на своїх грудях.

— Я знаю вже, чого ти хочеш, — мовила морська відьма. — Дурницю ти надумала! Та, проте, хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти хотіла б позбутися свого риб’ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, для того щоб молодий принц полюбив тебе! — При цьому відьма голосно і огидно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу і почали там вовтузитися.

— Ти якраз прийшла своєчасно, — вела далі відьма. — Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше ніж через рік. Я приготую тобі один напій, до сходу сонця ти попливеш з ним на землю, сядеш на березі і вип’єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і перетвориться, як скажуть люди, на дві чарівні ніжки. Але тобі буде боляче, тобі здаватиметься, ніби гострий ніж ріже тебе навпіл. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти найчудовіше людське створіння, яке тільки він бачив. Ти збережеш свою легку ходу, жодна танцівниця не ступатиме так плавно, як ти, але при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах і ніби твої ноги обливаються кров’ю. Якщо згодна ти перетерпіти все, я допоможу тобі.

— Згодна, — мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца.

— Але знай, — сказала відьма, — як тільки ти приймеш людський вигляд, ти вже ніколи не зможеш бути знову русалкою! Ти вже ніколи не поринеш глибоко у воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І коли принц не полюбить тебе дужче за батька і матір, так, що всі думки його будуть з тобою, і священик не з’єднає ваші руки, щоб ви були чоловіком і жінкою, першого ж ранку, коли він одружиться з іншою, твоє серце розіб’ється і ти станеш морським шумовинням.

— Я згодна, — сказала маленька русалочка і стала бліда, як смерть.

— Але ти повинна і мені заплатити, — мовила відьма, — і я хочу не дешево! У тебе чарівний голос тут, на дні морському, і ти гадаєш зачарувати ним принца, але цей голос ти повинна віддати мені. Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власну кров, щоб цей напій був гострим, як двосічний ніж.

— Але якщо ти забереш мій голос, — сказала маленька русалочка, — що ж тоді залишиться у мене?

— Твоє чудове личко, — відповіла відьма, — твоя легка хода, твої промовисті очі, якими ти можеш зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.

— Хай буде так! — мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зілля.

— Охайність