Читати книгу - "Експансія-I"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чоловікові повірили, він відчинив двері й сказав солдатові, що стояв біля входу:
— Віце-консул чекає мене.
Але віце-консул його не чекав, та й не був він американцем, і прийшов сюди задля того ж, чого стояли й чекали люди в черзі: з проханням про в'їзну візу. Однак, на відміну від тих, хто ввійшов до приміщення консульства, він не заповняв багато сторінок обов'язкових анкет, чиї запитання видавалися застрашливо-багатозначними, а спитав білозубу секретарку, де він може знайти другого віце-консула Роберта Макайра.
— Але він не відає в'їзними справами, — відповіла дівчина, — в нього зовсім інші питання.
— Я знаю, — відповів відвідувач, — саме тому його й шукаю.
Він справді знав, що Макайр представляє в консульстві організацію генерала Донована, ВСС. Він мусив знати про це, тому що саме від цієї людини залежало його подальше життя, адже інформація — матір успіху.
— Здрастуйте, — сказав він, увійшовши в невеличкий, без вікон кабінет, де головними предметами, що зразу впадали в очі, були величезний старовинний сейф, потужний радіоприймач і кондиціонер, врізаний у внутрішні двері, що вели в інші кімнати. — Дозвольте відрекомендуватись… Я — Вальтер Кохлер, співробітник абверу. Мені приписано одержати американську візу, поселитися в Сполучених Штатах і організувати передачу воєнно-стратегічної інформації на гамбурзький центр організації мого шефа адмірала Канаріса.
— А чому ви вирішили, ніби мене цікавлять співробітники абверу? — спитав Макайр, умикаючи приймач. — Я відаю питаннями культурного співробітництва між Штатами і Мадрідом, ви, мабуть, помилилися дверима…
— Містере Макайр, ваше прізвище я почув у абвері, тому й вирішив звернутися до вас.
— Ну, знаєте, — посміхнувся Макайр і, підвівшись з-за столу, заходив по кімнаті, не пропонуючи Кохлеру сісти, — до нас приходять десятки агентів абверу, обіцяють відкрити секрети рейху, але ми їх виставляємо за двері, бо вони ніякі не агенти, а звичайнісінькі емігранти, котрі намагаються будь-яким шляхом якнайшвидше потрапити до Нью-Йорка.
— Але я прийшов не з порожніми руками, — мовив Кохлер. — Я прийшов з доказами.
Все ще ходячи по кабінету (Макайр в такий спосіб спитувався угамувати хвилювання, що охопило його: жодного разу, жодна людина досі не приходила в консульство з таким признанням, він сказав неправду, але він сказав її навмисне, маючи намір затягти відвідувача до бесіди, нав'язавши йому свій ритм і стиль розмови; це така справа — якщо, звичайно, Кохлер каже правду, — про яку через годину дізнаються у Вашінгтоні, це така операція, яка одразу зробить його ім'я відомим адміністрації, шлях нагору, до слави і кар'єри), віце-консул вирішив:
— Ну, що ж, давайте подивимося ваші докази.
Вони, ці докази, виявилися бездоганними. Кохлер виклав на стіл мікроплівки з інструкцією для збирання передавача, написані симпатичним чорнилом позивні рації і час роботи, а також рецепт для виготовлення такого чорнила на місці.
— Ну, гаразд, — Макайр відсунув мікроплівку, — все це, звичайно, цікаво, але які гроші вам дали в абвері? Ви ж не сподіваєтесь заробляти у Штатах своїм трудом на шпигунську діяльність?
— По-перше, це неможливо, бо я — переконаний антифашист, — запевнив Кохлер. — Мою родину переслідували нацисти за те, що я очолював церковну общину в Утрехті, і лише тому я вдав, що погоджуюсь на їхню пропозицію… По-друге, вони дали мені гроші, — і він поклав на стіл шість тисяч доларів.
Це був перший емігрант, який пред'явив американцям такі гроші; це й переконало Макайра остаточно в тому, що йому прямо в руки пливе удача, про яку він ніколи це зважувався навіть мріяти.
— Покажіть ваш паспорт, — звелів він.
— Будь ласка, — Кохлер простяг йому документ.
Макайр перегорнув фанеру, кинув її у письмовий стіл, відкривши його легко, як касир — конторку, куди згрібає дрібні срібні гроші, знову походив по кабінету, а потім сказав:
— Зараз ми почнемо розмову… Думаю, краще, коли ми зразу записуватимемо відповіді на запитання… А в кінці ми продумаємо, як вам зробити свою заяву… переконливіше, чи що…
— А в чому вона зараз здається вам непереконливою, містере Макайр?
— Її непереконливість я вбачаю в непідготовленості.
— Тобто, — допоміг йому Кохлер, — ви хочете своїми запитаннями підвести мене до визнання?
Макайр уважно подивився на Кохлера, нічого не відповів, кивнув на стілець; той обачно сів, склавши маленькі пухлі руки на округлих колінах.
— Ви пропонуєте мені робити липу, — сказав Макайр нарешті. — Навіщо?
— Яку липу? — Кохлер підняв руки. — Про що ви?! Я робив комерцію, у мене в Утрехті був невеликий ювелірний магазинчик, я хотів мати бізнес з американцями, я знаю, ви завжди турбуєтесь про те, щоб вигоду мали обидві сторони, що ж у цьому поганого?! От я й запропонував…
— Давно прийняли католицтво?
— Я завжди був католиком.
— А батько?
— Також.
— Він прийняв хрещення?
Кохлер дрібно засміявся:
— Ви думаєте, що я єврей? Ні, я не єврей, просто я непоганий комерсант, містере Макайр…
… Через два дні Макайр надіслав до Вашінгтона шифротелеграму: він перевербував агента абверу, який прийшов саме до нього, бо в гамбурзькому центрі Канаріса йому пощастило дістати інформацію про те, що найсильнішим контррозвідником в апараті Донована на Піренеях вважають саме Макайра.
Незабаром після цього Макайр повернувся до Штатів, одержав нагороду і, крім інших справ, які йому доручив Донован, почав готувати дезинформацію для Кохлера. Для цього Макайра відрядили в Швейцарію до Аллена Даллеса, той розповів йому про перевербування, Аллена зовсім заполонила логіка, сила й жорстокість молодого колеги, всіляко його — в подальшому — відзначав, ставлячи за приклад молодим співробітникам ВСС. Підтримував він Макайра ще й тому, що той став улюбленцем директора ФБР Едгара Гувера; старий доручив своїм хлопчикам, які працювали з Кохлером, консультувати кожен свій крок з Макайром, бо «ця людина справедливо може вважатися новою зіркою нашої розвідки».
Кохлер тим часом одержав хороший номер у нью-йоркському готелі, а агенти ФБР почали — від його імені — гнати інформацію на Гамбург. Звідти надходили радіограми, сповнені подяки, наголошувалося на тому, щоб агент дотримувався максимум обережності, бо його робота вносить величезний вклад у справу боротьби проти американського фінансового капіталу, Уолл-стріту й більшовицького Інтернаціоналу Москви.
Однак Кохлер звернувся до своїх шефів з ФБР і попросив їх виконати те, про що він домовився з Макайром у Мадріді.
— Ні я, ні ви не знаєте, — сказав він, — чи є тут інші агенти абверу й СД. Я думаю, є. А всі вони подібні до скорпіонів у банці, тому я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експансія-I», після закриття браузера.