Читати книгу - "Мертвим не болить"

— А кинеш? — недовірливо запитую я.

Хлопець підводить на мене свої вперті очі.

— Кину. Правда ж бо! Хай підійдуть.

— Справді, можна таки спробувати. Тільки чим їх зв'язати?

— А може, обмоткою? — підказує хлопець.

— Давай.

Ми швидко розкручуємо з його ноги зелену брудну обмотку. Відклавши карабін, якось зав'язую в неї три гранати. Гранати чорні, з зеленими детонаторами. На планці однієї чимось гострим видряпано: «Коваль М.».

Поруч знов торохнуло, на голови сиплеться сніг. Я дивлюся на цеп — мабуть, скоро тут нікого вже й не залишиться. Ось тоді вони підуть. А так навіщо їм ризикувати?

— А ви, мабуть, снайпер? — каже хлопець. Я оглядаюся, і він киває головою на танки.— Здорово ви його! Бронебійним, так?

— Це не я.

— Та ну! Я ж бачив,— з нервовою впертістю заперечує Коваль, скрутившись на дні ями. Він молодий і якийсь дуже затятий у наївності свого наміру. Мене це починає дратувати.

— Ти ось що,— сердито кажу я.— Чеши ліпше в тил. Поранений... Нема чого тут вовтузитися.

Хлопець незадоволено глянув на мене чистими, але злими очима.

— Ні, підірву хоч одного гада.

— Підірвеш! Ось зараз як усмалить — так сам спочатку підірвешся!

— Та ну!

Боєць недовірливо виглядає з воронки. Здається, він справді наважився своїми «лимонками» підірвати танк.

Вони таки смалять. Вони прицільно винищують наш цеп. Б’ють болванками й осколочними. Для кожного персональний снаряд. Чи не забагато честі! Мабуть, снарядів у них чимало, ось вони і мстяться за спалений танк. Капітана давно вже немає, а танк, який він підпалив, усе горить.

Тр-рах!

Ми обидва враз пригинаємося, бемкнувшись головами. Вибух засипає плечі хвилею піску й снігу. Це, здається, по нас. Але воронка рятує. Хлопець піднімає голову і дивиться на мене. В його очах, проте, анітрішечки страху. Тільки настороженість і безрадісне затяте терпіння.

— Ти давно такий герой?

— Що? — не розуміє хлопець.

— Ну, сміливий такий давно? — кричу я крізь гримкотіння вибухів.

— Я злий. А не сміливий.

— Злий?

— Ну! Бо безобразіє!..

Неорганізованість, безладдя, неподобство — це факт. Відбили половину України, прорвали фронт, оточили Кіровоград. А тут ось неув’язка.

Ми витрушуємо з-за комірів сніг і землю, і я думаю, чи не дуже вони витратилися на нас? Два снаряди на одну ціль. Хоч третій, мабуть, уже буде останній. Марна все-таки справа — чекати на свою загибель у такій безвиході. У неймовірному, нестерпному напруженні з’являється бажання, щоб танки зрушили з місця, хай би пішли, хоч уперед, хоч назад, аби тільки стишили свій вогонь. З часом я теж починаю поглядати на обмотку, в якій зв'язано три «лимонки».

І тоді невиразним боковим зором я помічаю над степом трасер. Ні, це не куля. Червона вогняна зірочка, спалахнувши на башті танка, широко злітає в небо. Я оглядаюся на село — у вишняку біля крайньої хати стоїть «тридцятьчетвірка». Звідки вона взялася? І друга виповзає з двору і спиняється за тином. Переводжу погляд на вулицю — і там, за мазанками й вишняками, ворушаться сірі, в облізлому зимовому камуфляжі танки. Видно, вони тільки що підійшли. Це наші танки, їх не дуже багато, але вони підмога, порятунок, з ними вже легше. «Ага, не подобається!» — кричу я. Той німецький танк, по якому влучив снаряд, засіпався на місці, почав швидко розвертати башту. Ще одна блискавка спалахує над балкою, вилітаючи з-за пагорбка, але не влучає в ціль. Бронебійний шпурляє снігом у борт рябого танка. Потім, відскочивши, рикошетом б'є у сніг ще раз і зникає. А тут ушкварили нові трасери. Село починає запекле гарматне перемовляння, і воно тепер нам таке миле.

З цепу вже хтось біжить униз, до хат. Хтось устає і падає, миготить серед закопченої, перемішаної зі снігом землі, мабуть, ховається у воронку. Чи не відхід? Здається, так воно і є. Я незабаром бачу на сірому сніговому тлі знайому постать у куртці — це Євсюков. Він біжить поміж воронок і махає іншим рукою: назад!

А німецькі танки на схилі балки, заворушившися, подалися заднім ходом. Вибухи на нашому пагорбку майже всі відразу вщухають. Увесь свій вогонь німці переносять на село. Через наші голови з обох боків перелітають трасери. Фурк-фурк! — мало не збивають голови болванки. Але з балки танки не відходять — вони перешиковуються і забирають правіше, збоку від села. І ми нічим не можемо перешкодити їм — там ми безсилі.

Що робити далі? Може, тепер ми тут і не потрібні? Справді, треба відходити — загибель поки що відкладається. Може, якось обійдеться? Я підхоплююся у воронці, гукаю бійця. Але він, насупивши свої світлі брови, чомусь не поспішає.

— Давай, перебіжками!

Коваль сопе і не ворушиться.

— Не піду.

— Що? Ти команду чув?

— А що команда? Я поранений.

Він сіпає негнучкою лівою рукою, другою притискає до грудей пакунок з гранатами.

— Ти що, з глузду з'їхав? — кричу я.— Що ти тепер їм зробиш?

Наші все перебігають по схилу вниз. Там німецькі танки вже їх не побачать. Гахкає в степу і на тому кінці села. Почалася танкова дуель, у якій піхоті нема чого робити.

— Ні,— заперечує хлопець і витягується на моєму належаному місці.— Гади! Вони Москальчука убили!

Він раптом схлипує і по брудному обличчю розмазує сльози. Погляд його сумовито впирається в німецькі танки. А ті кудись повзуть та повзуть. Напевно, обходять село.

Тоді хлопець схлипує міцніше і підхоплюється з воронки. Я ще не встигаю нічого збагнути, як він кидається зі своїми гранатами кудись убік. Чи не навперейми танкам?

— Стій! Куди ти? Вернися!

Але він навіть не оглядається. Незабаром падає в якусь воронку, потім підхоплюється і біжить далі.

От дурень! Упертості й злості навіть і забагато, а розважливості ні на гріш. Нехай навіть... він їх дожене, то яка з того користь?

Він швидко зникає між воронок, мені ж треба в село. Хоч як це дивно, але, здається, ще випаде побачити Юрка. Як він там, мій сябр?.. І я виповзаю з воронки на розметений вибухами сніг.

21

Знесилені й пригнічені, ми тягнемося по неглибокому снігу в село.

Нас зовсім мало, чоловік з десять. Одного двоє несуть на шинелі. Один знеможено сунеться, зіпершись на товариша. Всі мовчать. Хтось без шапки, хтось притискає до боку обвислу, як батіг, руку. Я шкандибаю