Читати книгу - "Принц Хаосу"

між нами двома… І зрозумів, що якщо б такий вибір був єдиним, то ось вони, ті обставини, за яких я погодився б взяти трон. Я вирішив поділитися з ним цими корисними сумнівами і піти на компроміс. Але що-небудь вжити я не міг. Незважаючи на всі його примирливі розмови і спроби співпраці, звичка довжиною в життя була річчю, яка важкопереборюваною. Я не міг довіряти йому більше, ніж необхідно.

— Скажи це Логрусу, — сказав я.

Зляканий погляд… розкриті очі, погляд вниз, легке напруження в плечах… Потім:

— У тебе з ним дійсно взаєморозуміння, або… — Запитав він.

— Начебто є, але працює тільки в одну сторону, — сказав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся допомагати жодній із сторін у розгромі цього світу.

— Звучить так, немов ти зібрався охмурити Логрус.

Я підняв палець до губ.

— Мабуть, це твоя амберська кров, — сказав він потім. — Мені говорили, що всі вони злегка чокнуті.

— Може, й так, — сказав я.

— Звучить як щось, що зробив би твій батько.

— Що ти знаєш про нього?

— Ну, у кожного є улюблена амберська історія.

— Ніхто ніколи не розповідав мені жодної.

— Звичайно, ні… беручи до уваги обставину.

— Ту, що я наполовину належу до того табору, так? — Сказав я.

Він знизав плечима. Потім:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти не робив з новим Лабіринтом, — сказав він, — це навряд чи зробить староий занадто щасливим.

— Безсумнівно, тут ти правий, — погодився я.

— Так що ти не зможеш кинутися до нього за захистом, якщо Логрус сяде тобі на п'яти.

— Швидше за все, ні…

— І якщо вони обидва з'являться за тобою, новий проти них не встоїть.

— Ти думаєш, вони дійсно змовилися?

— Важко сказати. Ти граєш в дику гру. Сподіваюся, ти знаєш, що твориш.

— І я сподіваюся, — сказав я, підводячись. — Тепер мій хід.

Я розгорнув спікарт на рівень, до якого раніше ніколи не підступався, і притягнув нас до батькового Лабіринту в один стрибок.

Люк і Рінальдо все ще розмовляли. Я розрізняв їх по одязі. Корвіна ніде не було видно.

Обидва, побачивши нас, вітально відмахнувся руками.

— Як там при дворі? — Запитав Люк.

— Хаотично, — відгукнувся Юрт. — Скільки часу ми були відсутні?

— Годин шість, — відповів Рінальдо.

— Ніяких ознак Корвіна? — Запитав я.

— Ні, — сказав Люк. — Але ми по-тихому склепали загальний договір… І Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Той звільнить його і продовжить підтримку, як тільки повернеться Корвін.

— Враховуючи це… — Сказав Юрт.

— Так? — Запитав Рінальдо.

— Я залишуся тут і прикрию Рінальдо, поки ви будете шукати леді зі скляним оком.

— Чому? — Запитав Рінальдо.

— Тому що ви краще робите роботу разом, а тут я відчуваю себе набагато безпечніше, ніж відчував би в інших місцях.

— Мені треба з'ясувати, чи прийнятно це, — сказав Рінальдо.

— Давай, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов до Лабіринту. Я обшукав туман по всіх румбах, сподіваючись побачити повернення батька. Юрт вивчав машину, чиє радіо грало тепер номер Брюса Денлепа з «Лос Анімалс».

— Якщо твій батько повернеться і змінить мене, — сказав Юрт, — я повернуся на поховання і, якщо тебе там не буде, вибачусь за тебе перед усіма. Ну, а якщо ви повернетеся, і мене тут не буде, ти зроби те ж саме. Добре?

— Так, — сказав я, жгути туману піднімалися між нами, як дим. — І хто б з нас не звільнився першим, у нього буде що-небудь, гідне розповіді…

— Так, — погодився він. — Я прийду подивитися, якщо ти до мене не доберешся.

— Не трапилося вам підібрати мій меч, поки ви були у дворі, ні? — запитав Люк.

— Часу не було, — відгукнувся Юрт.

— Наступного разу, коли ви повернетеся, я б хотів, щоб час знайшвся.

— Знайду, знайду, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов від Лабіринту, повернувся до нас.

— Ти найнятий, — сказав він Юрту. — Ходімо зі мною. Там криниця, яку я хочу тобі показати, і запас їжі, деяка зброя.

Люк повернувся і спостерігав, як вони йдуть у туман наліво від нас.

— Вибач, — сказав він тихо, — але йому я все ще не довіряю.

— Не вибачайся. Я теж. Я знаю його дуже давно. Але зараз у нас є більш вагомі підстави для довіри, ніж коли-небудь раніше.

— Хотілося б знати, чи розумно повідомляти Юрту, де знаходиться новий Лабіринт, а потім залишати їх наодинці.

— Упевнений, Лабіринт знає, що робить, і може сам про себе подбати.

Люк підняв схрещені пальці.

— Я проти, — сказав він, — але мені потрібен мій двійник.

Коли постові повернулися, по галявині розкотився дискжокейний баритон, який повідомив:

— Все йде до шоу, розпорядок — це все. Дорожні умови прекрасні. Хороший день для подорожі.

І негайно послідувало барабанне соло, яке — клянусь! — Я чув колись у виконанні Рендома.

— З цієї хвилини ти на посту, — сказав Рінальдо Юрту. Нам він кивнув. — І поки назавжди.

Я підхопив нас спікартом і кинув назад у Кашер, доставивши в Джідраш ближче до сутінків, до того ж спостережного пункту на верхівці стіни, де я раніше вже вигулював брата.

— Ну ось, нарешті, — сказав Рінальдо, роздивляючись місто.

— Так, — відгукнувся Люк. — Це все твоє… на деякий час.

Потім:

— Мерль, як щодо стрибка в мої апартаменти?

Я повернувся на захід, де хмари ставали помаранчевими, глянув вгору, де висіло кілька пурпурових.

— Перш, ніж ми це зробимо, Люк, — сказав я, — мені б хотілося скористатися залишками денного світла, щоб оглянути чорний слід.

Він кивнув.

— Хороша думка. О'кей, веди.

Його жест окреслив горбистий район на південному заході. Я підхопив нас і переніс туди, створивши слово, в якому при цій дії відчував необхідність. У цьому сила Хаосу.

Прибувши на вершину невеликого пагорба, ми проїхали за Люком вниз по дальньому схилу.

— Сюди, — сказав він.

Довгі тіні лягли на землю, але ще зберігалася велика різниця між сутінками і чорною дороговказною ниткою до Дворів.

— Це було тут, — сказав нарешті Люк, коли ми опинилися між парою валунів.

Я пройшов вперед, але нічого особливого не відчув.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — Запитав я.

— Так.

Я пройшов ще десять кроків, двадцять.

— Якщо він і був тут, то зник, — сказав я йому. — Звичайно… цікаво, скільки часу нас не було?

Люк клацнув пальцями.

— Час, — оголосив він. — Поверни нас в мої апартаменти.

Ми послали прощальний поцілунок теплому дню, і я переналаштував приціл і відкрив нам шлях крізь стіну темряви. Ми зробили крок наскрізь в кімнату, в якій раніше ховалися Корал і я.

— Досить близько? — Сказав я. — Я не впевнений у розташуванні твоїх кімнат.

— Пішли, — сказав він, виводячи нас назовні — наліво і