Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

— Тепер треба визволити й найменшу сестру.

Знайшли третій палац. Він був найкращий, з діаманта. І молодша сестра була найкрасивіша.

Коли їх побачила, вибігла і не пускає:

— Якщо зайдете до палацу, мій чоловік, шаркань з двадцять однією головою, знищить вас одразу.

— Не бійся. Двох я вже поборов, поборю і третього…

Завела їх молодша сестра в діамантовий палац і хоче погостити. Та не встигли всістися до столу, коли загриміло…

— Йой, се він, ховайтеся!

— Не треба! — каже хлопець.

Вискочив надвір і, ставши на воротях, перегородив шарканеві дорогу.

— Ага, ти вже тут! Ти згубив моїх братів, тепер я тебе знищу! — закричав Змій.

Почалася страшна боротьба. Добру годину билися. Кінець кінцем хлопцеві вдалося вбити поганого змія.

То була радість! Всі сіли до столу і почали гостину.

— Та час нам у путь, — нагадав сестрам хлопець. Потім постукав паличкою по діамантовому палацу, і той зробився яблучком. Пастир і діамантове поклав до тайстрини. Тоді усі четверо зібралися до ями, що вела на верхній світ. Доки дійшли, втомилися. Сіли відпочити. Сушать собі голову, як вилізти вгору. Дівчата почали вже нарікати:

— Воліли б ми зі зміями лишитися. Хоч би не мали жури…

Нараз над ямою почули:

— Ме-е-е!

— Цитьте лиш! Десь тут моя коза… — сказав сестрам пастир і гукнув щосили: — Де ти, моя кізочко?

— Я тут! — озвалася коза.

— Но, якщо се ти, то біжи в село, знайди якесь мотуззя і спусти сюди.

— Айбо не будеш мене бити?

— Не буду, кізочко моя, тільки поспішай, бо ми тут загинемо.

— А скільки вас?

— Четверо.

Коза побігла в село, і незабаром дивляться — зверху сунеться мотуз, а на кінці корзина.

Доки коза бігала в село, сестри обсіли хлопця й видурили в нього кожна своє яблуко, ще й золоту паличку. Він зостався з порожньою тайстрою.

Але то не біда! Головне, корзина уже тут. Посадив спочатку одну дівчину і дав знати нагору, аби коза тягнула. Ох, кректала вона, але витягла…

За першою другу і третю сестру підняла наверх.

Наостанку спустили корзину за хлопцем. А він думає собі: «Ой, недобре я зробив, що дав виманити в себе яблучка і палицю. Сі дівки, напевне, погане задумали. Ану перевірю…» І поклав у кошик важкий камінь.

Почали тягти. Тягнуть, тягнуть, а як був на половині ями, перетяли мотуз, і камінь гупнув, аж зарився в землю.

— Но, так би сталося зі мною… Що тепер робити? Можу собі йти в копачі гудучи… Піду до тих дванадцятьох дівчат…

Так і зробив. Знайшов палац русалок. А вони вхопили його знову, мало з нього не витрясли душу, так обертали в танці.

Коли вже було досить, стала перед хлопцем найкраща русалка і звідає:

— Чому ти, леґеню, до нас вернувся?

— Так і так… — розповів хлопець.

— Недобре ти вчинив, — пошкодувала пастиря русалка, — дав себе обманути. Але з нами не можеш лишатися. Подарую тобі нову паличку. У ній ще більша сила. Погостишся, спочинеш і рушай своєю дорогою.

На ранок відклонився і пішов.

Іде, йде… Спинився під великим дубом. Глянув угору й бачить — на вершку гніздо грифа. А в гнізді малі пташенята дуже пищать зі страху. Приглянувся ліпше — а вгору дубом тягнеться величезна гадина. Уже близько біля гнізда є. Хоче з'їсти потятка!

— Но, сього не буде! — говорить собі хлопець.

Скинув із себе верхнє плаття й почав лізти на дуба. Гадина якраз досягла гнізда. Вдарив її хлопець, і тої ж миті вона здохла, упала на землю.

Пастир сів на гілку. Бачить: старий гриф летить, несе малим їсти. Як увидів під гніздом людину, махнув крилом так, що хлопець мало не полетів з дуба.

— Що ти тут шукаєш?

Хлопець не міг і проговорити. Але озвалися малята…

— Но, леґеню, чую, що ти моїм дітям врятував життя. Чим тобі віддячити?

— Та коби ти мене виніс аж на верхній світ…

— Гей, се неабищо! Але спробую.

Прив'язав на себе з правого боку обдерту серну, а з лівого боку — сернячу шкіру з водою й каже хлопцеві:

— Сідай і ти та запам'ятай: коли поверну голову направо — подаси шматок м'яса, а коли наліво — горнятко води.

Сів хлопець на грифа і почав летіти з ями. Поверне гриф голову направо — хлопець відріже йому шматок м'яса, наліво — дасть горня води. Уже було недалеко од верхнього світу, а м'ясо скінчилося.

Повернув гриф голову і просить:

— Давай їсти, бо не долечу!

А що тут робити? Хлопець швидко відрізав шмат м'яса зі своєї литки й поклав грифові у рот.

Ще пару разів птах махнув крилом, і вже були на верхньому світі. Та хлопець не може ступити на ногу.

— Не журися, леґеню, зараз допоможу у твоїй біді, — заспокоїв гриф і виплюнув останній шматок м'яса. Приклав до рани на нозі, дихнув — і приросло!

Розлучилися. Гриф назад до себе полетів, а хлопець рушив по новому світу. Думає собі: буду мандрувати, доки не знайду палаци сестер.

Іде лісом, іде. Раптом чує:

— Ме-е-е!

Повернув на голос і вийшов на галявину. А на ній палац. З вікна визирає красна дівчина, котру визволив од змія. Підійшов до палацу, вигнав звідти ту, що його обманула. Потім постукав у той палац чудесною паличкою, і знову зробилося срібне яблучко. Взяв його хлопець і поклав до тайстри.

Йде далі… Чує:

— Ме-е-е!

Почав іти на голос і дійшов до галявини. На ній стоїть золотий палац, а з вікна теж визирає дівчина. І її прогнав. А палац, як тільки повдаряв паличкою, почав меншати й перемінився на золоте яблуко, яке так само опинилося у тайстрі.

Іде далі. Знову:

— Ме-е-е!

За голосом дійшов до галявини й побачив діамантовий палац. У вікні стоїть дівчина. Висварив її, прогнав, як і сестер.

Потім постукав паличкою у діамантовий палац: той теж почав меншати й стався яблучком. Пастир кинув і його до тайстри.

«Но, — думає собі, — у мене всі три: срібний, золотий і діамантовий. Тепер лиш місце підібрати, аби поставити палаци».

Вирішив поселитися коло одного міста. Вийняв із тайстри яблучко, постукав його паличкою, і тої ж миті з нього почав виростати діамантовий палац.

Зайшов до палацу. Що загадати, все тут є, лиш немає живої душі…

— Та що варте багатство, коли я самотній! — говорить сам до себе. — Гей, коби з'явилася ота дівчина, за котру