Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

Не встиг договорити, як двері розчинилися і появилася знайома найкраща русалка.

— Кликав ти мене… І ось я вже тут! Скінчилося моє заворожіння! Перед сим ми мусили жити в підземнім світі. Тепер і я, і мої подружки — вільні! Глянь, онде вони!

Виглянув хлопець у вікно — справді, одинадцять красунь співаючи йдуть, наче на весілля.

І взяв собі за жінку найкращу русалку. Поклав на землю останні два яблучка — золоте і срібне, зробив з них палаци для відчарованих дівчат.

І всі жили щасливо.

Дівчина-сирітка

Було то чи не було, але в жнива дівчата жали в пана пшеницю. Була межи ними сирітка Галя. Дуже пекло сонце, і вполуднє дівчата пішли до річки купатися. Лише зайшли у воду, як надбігли хлопці, поскакали з берега в плесо, де дівчата купалися. Дівчата закричали, повибігали з води, а сирітка Галя не встигла. Хлопці почали занурювати Галю у воду, сміятися з неї, ледве-не-ледве вирвалася від них і, плачучи, побігла в ліс.

Сіла вона під дерево, виплакалася добре та й каже:

— Чого я така нещаслива живу на світі?

Там вона і задрімала. А прокинулася — стоїть над нею дуже вродлива дівчина у короні з діамантів та й говорить:

— Сестрице, я все про тебе знаю. Ти тяжко бідуєш по наймах, бо сирота. Ходи зі мною — будеш панувати.

А дівчина питає її:

— Хто ти така й звідки?

— Будеш знати, коли зі мною підеш, а тепер я не скажу. Ходи зі мною.

— Під лісом є мої товаришки. Я йду до своїх товаришок-жниць і нікуди з тобою не піду.

— Я тебе вже до них не відпущу, — говорить незнайома дівчина. — Доволі ти в панів та багачів небідувалася!

Поклала на голову Галі корону, взяла за руку й повела. Недовго вони йшли, як ліс скінчився й показалося місто. Вела її дівчина поміж доми дуже гарні, йшли вони гарними вулицями, а по обох боках вулиць різні дерева, квіти були. Йшли вони попри палац великий, але дівчина повела Галю далі. Завела її в ліси непрохідні, дрімучі, в гущаки. Тут їх застала ніч. Водила та дівчина Галю по лісі всю ніч, поки кури не запіяли. Коли закукурікав дикий когут, вона шарпнула з її голови корону й утекла. Галя сама-одна залишилася серед лісу.

Ходить Галина по лісі, плаче — мало розум не втратила зо страху, — журиться, що голодна, а не знає, як вийти на дорогу. Йде вона в один бік, йде в другий, але ніде не видно кінця-краю лісові. Цілий день голодна ходила — так на ноги припала, як трава скошена. Вже ніч темна.

Присіла дівчина під деревом та й промовила:

— Боже, Боже, невже я маю вмирати в цім лісі?! Тут так безлюдно. Ніхто мене не знайде — звір тіло розтягне.

Враз коло неї з'явилася старенька бабуся та й каже:

— Дівчино, хто ти? І що тебе сюди занесло? Сей ліс чарівний, і його ніхто не сміє перейти, хіба військо.

Галина розповідає:

— Я, бабусю, сирота. Купалася з дівчатами, від хлопців утекла в ліс, і тут показалася молода дівчина, зняла корону з себе й поклала мені на голову. Вона мене водила по якомусь місту з гарними вулицями, поки не заманила сюди. Коли запіяв дикий когут, зірвала з мене корону й зникла, а я залишилася тут.

Подивилася на неї бабуня та й каже:

— Ходи, дівчино, зі мною та й усе добре буде.

Забрала Галину до себе. Галина прийшла до неї така втомлена, що не могла ничого ні істи, ні пити, — переступила поріг такої малесенької хатки, що ледве влізла до неї, впала на сіно й заснула мертвим сном. Вранці пробудилася: а то вона не в тісній хатині спала, а в просторому царському палаці. Дивиться дівчина у вікно, а то те саме місто, через яке вона вже йшла.

Тут відчинилися двері — входить до неї молодий царевич і питає:

— Ну, красуне, чи хочеш від нас відходити, чи хочеш тут жити? Коли тобі тут сподобалося, то дай згоду, аби ми побралися.

Галина-сирітка не знає, що відповісти. Дивиться на царевича, що на ньому все блищить, що палаци в місті блищать, але не розуміє, що з нею робиться. А царевич теж ока не змигне з її кіс, милується її станом, вродою. Тоді приходить стара бабуня й каже:

— Не бійся, дівчино. Це мій онук. Він бачив багато дівчат, але йому сподобалася тільки ти.

— Не до пари я царевичеві, — каже Галина. — Хай царевич сватає собі царівну, а мене, бідну сирітку, відпустить на волю.

А бабуня каже:

— Ні, дівчино. Ти вже нікуди звідси не підеш, бо до твого старого життя дороги звідси нема. Ти в наймах служила, а тут будеш царювати.

І Галина дала згоду.

Підійшов до неї царевич, підійшла обслуга, під'їхали золоті коні з золотою каретою; дали молодим шлюб, і тоді стара бабуня знов поклала на Галинину голову ту корону, що в лісі клала.

І стали вони щасливо жити-поживати.

Вилупок і його брати

Дід з бабою прожили многі літа, але дітей не мали. Каже якось баба до діда:

— Пішов би ти до ворожбита, аби вгадав, чи можемо ще дітей мати.

Пішов дід, довго шукав ворожбита і знайшов — аж у темному лісі. Мав ворожбит літ сто, а може, й двісті.

— Скажи мені, чоловіче, хто нашу старість догляне? — просить дід. — Старі ми вже з бабою, а дітей не маємо і не знаємо, чи будемо мати.

Ворожбит відповідає:

— Піди, чоловіче добрий, до міста, купи новий горнець й дванадцять яєць. Вдома поклади яйця в горнець і накрий подушечкою, а бабі скажи, аби спокійно сиділа на тій подушечці дев'ять місяців.

Чоловік так і зробив. Купив яйця, а в горшкодрая — горнець і заставив бабу сидіти на тих яйцях, як ворожбит порадив.

Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає дев'ять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:

— Синок є! Біжи, шукай кумів.

— Почекай, стара, може, ще буде один, і тоді піду кликати.

Через якийсь час як почали з'являтися сини — баба їх лише назначує, аби не переплутати. Так прийшли на світ одинадцять синів, а дванадцятий заплакав у яйці:

— Йой! Йой! І я на світ хочу!

Подивилася баба, а шкаралупа ніяк не тріскається, і дванадцятий не може вилізти. Довелося пальцем виколупати його на долоню.

Всім