Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

світанку вирушили знову в дорогу. Починалася скеляста лісиста місцина, перепадаючи поміж пагорбами, а то й невеликими горами. Рухались тепер повільніше, від чого хилило в сон. Лікареві спалося вночі погано, отож він заплющив очі, щоб надолужити згаяне. Втім, духотливий день викликав лиш болісну дрімоту, яка зморювала ще більше. В очі лізла потеруха від сіна, градом котився піт, та ще й мухи скажено кусали, чим доводили до сказу.

Від добрячого стусана лікар розплющив очі і втупився у свого кривдника. Той мовчки вказав на підводу.

— Якого дідька? Що тобі треба? — не втямив Гепнер.

У відповідь той стусонув його ще раз і вказав туди ж. Домінік сперся на лікті і вже тепер розгледів старого турка, що лежав біля своєї конячини. Лікар встав з воза і під пильним наглядом сторожі підійшов ближче. Старий глухо стогнав, благаючи ковтка води в ім’я Аллаха.

— Розв’яжіть мені руки, — вигукнув Домінік, проте ніхто не зрушив з місця.

— Гадаєте, я зцілю його поглядом? Чи ви бажаєте залишитись без кухаря?

Останній аргумент, вочевидь, подіяв, бо один з вартових підійшов до Гепнера і вправно зняв з нього пута. Домінік зачерпнув води з діжки, яку вони везли за собою, поповнюючи біля кожного свіжого джерела, і підніс старцю. Той зробив кілька жадібних ковтків і, вдячно стиснувши його руку, спроквола мовив по-турецьки:

— Хай благословить тебе Аллах, добрий чоловіче! Добре, що ці бовдури не петрають, про що я говорю. Поклади мене назад на підводу і керуй нею сам…

— Він марить, — сказав Домінік сторожі, виконавши прохання турка.

Проте навіть крізь залізні маски вгадувалось бажання вартових покинути стариганя напризволяще.

— Я можу стати замість нього, а водночас дивитимусь, аби він не сконав, — поспішив запропонувати Гепнер.

Ті, трохи провагавшись, врешті згодились і рушили.

Лікар однією рукою тримав віжки, а іншою дбайливо стискав старечу кисть.

— Приготуйся, — бубонів турок, — хвалити Аллаха і тінь його — султана Сулеймана, Людвисаре, бо вони дарують тобі життя.

Старий зненацька відчайдушно закричав і міцно вхопив Гепнера за руку. Перелякана конячина рвонула вперед, лишивши охоронців десь позаду.

— Це не лікар! Це сам шайтан! — раптом заволав турок. — Рятуйте! Він мене вбиває!

— Пусти, я стрибну, — по-турецьки мовив Домінік.

— Стривай, ще трохи… Ось тут! — з цими словами старий пхнув Гепнера з такою силою, що той, беркицьнувшись у придорожню траву, ледь не залишився там лежати. Проте йому вистачило сил підвестися і плутаними кроками податися до ближнього лісу.

За першими кущами виявилась стежка, що круто здіймалася вгору поміж гострого каміння. Домінік боявся озирнутись, але він збагнув, що вершникам тут не проїхати. Отже, переслідувати його будуть пішо, а у своїх обладунках ці кербери погані бігуни.

Сам же Домінік не зупинявся ні на мить. Коли не вистачало сил бігти, він ішов, а потім знову біг. Стежка все підіймалась і підіймалась, то круто звертаючи вбік, то петляючи серед трави і каміння, то перетинаючи потічок, то гублячись під поваленим деревом. Часом вона ширшала і розділялась надвоє — одна крутилась між піску і моху, крізь які зміями продиралось старе коріння, інша — полого й стрімко збігала між кущами і торішнім листям кудись донизу.

Було за полудень, коли Гепнер дістався скелястої вершини. Звідти добре проглядалася дорога, якою вони нещодавно їхали. Вона обходила гору і тягнулася далі, отже Домінік, утікаючи, вирушив навпростець. Від такої думки стало геть невесело, бо почувався він тепер, як загнаний вепр: спускатися вниз, до дороги — було безглуздо, повертатись назад — ще більше, отож залишалось огледіти два інші напрямки, що видавались радше могилою, аніж спасінням. Справа і зліва бескиддя та густі дерева були якнайліпше пристосовані для того, щоб скрутити собі в’язи.

Гепнер вирішив хоч трохи прийти до тями… Під ногами жебонів струмок, хизуючись прохолодою та свіжістю, мовби запрошуючи припасти до нього. Спраглий утікач допався до води і довго пив.

Вгамувавши спрагу, Домінік раптом зауважив, що каміння на вершині не безладно розкидане, як то буває. Хтось виклав їх у правильному порядку, утворивши своєрідну кам’яну бастею. Можливо, супротивники Габсбургів мали тут свою опору або ж загін ополченців захищався від турків. Схоже, кожному це місце було надзвичайно зручним.

Гепнер переліз через оборонний вал і опинився в невеликій долині, густо порослій кущами яфин та чорниць. Стежка, що привела його сюди, проглядалась, як жилка на руці, отже навіть нечисленний загін міг протриматись тут досить довго.

На самім краю справді виявилась націлена на дорогу стара іржава гармата.

Навмисне закидана сосновим гіллям, вона була все ж недосить схована. Хвоя зрадницьки осипалась, видаючи сховок.

Розгрібши це хрустке покриття, Домінік побачив поряд декілька гладенько обтесаних каменів, розміром з людську голову, і навіть справжнє чавунне ядро.

Гармата виявилась ще цілком добра, а вмілі руки закріпили її на дерев’яному лафеті і затисли поміж двох каменів. Цілком імовірно, що перед тим вона захищала якусь фортечну стіну або вежу.

Раптова думка змусила Гепнера пильніше озирнутися довкола. Трохи понишпоривши, він почав перевертати невеликі камені, наче вишукуючи нову схованку. Чуття його не підвело: в одному місці, під кам’яним настилом, виявився ряд дерев’яних дошок. Зсунути їх у войовничому азарті було справою однієї миті.

Під дошками лежало у сховку кілька старих фортечних рушниць і дві глибоко вкопані скрині. Окремо хтось загорнув у ганчірку дбайливо вичищений мушкет.

З неабияким хвилюванням Домінік витягнув скрині, здивовано помітивши, що ті незамкнені. Так мовби хтось не хотів завдавати собі клопоту, коли повернеться. У першій скрині зберігався порох, а в іншій — кулі. Причому запасів вистачало на те, щоб відстрілюватись щонайменше тиждень.

Зареготавшись, мов навіжений, утікач забив заряд, приладнав гніт і, закріпивши мушкет на підставці, з хижою радістю навів дуло на стежку. Втім, той факт, що поряд з мушкетом хтось завбачливо приховав кресало, його навіть дещо спантеличив. Невідомі каноніри чомусь не тільки покинули цілком добрі рушниці, схоже вони взагалі залишили все так, щоб кожен бажаючий міг тут повправлятися в стрільбі. І навіть кілька напилків також лежали поруч на випадок, якщо зброя потребуватиме ремонту.

Може, й справді хтось збирався от-от повернутись? А може… все це дбайливо приготували для нього? Домінік пригадав, як турок зіпхнув його з воза саме біля стежки, що вивела його сюди, не дозволивши стрибнути раніше. Імовірно, що все це — його завдяки зусиллям.

Так чи інак, а відступати було нікуди. Залишалося тільки грати за цими новими, ще невідомими йому правилами.

Напилки придалися Гепнеру. Оглянувши свій мушкет, він раптом заходився над ним, як над хворим. Заняття це так його