Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

Зненацька на стежці з’явилося троє. Навіть здалеку Домінік розгледів двох своїх недавніх конвоїрів і турка. Останній, очевидно, виступав проводирем, бо впевнено ішов попереду, а ті слухняно слідували за ним.

«Он воно що, — подумав Гепнер, — старий тепер, певно, розраховує на мене. Чекає, що я обох їх поцілю. Що ж, залюбки. Хай тільки підійдуть ближче, антихристи…»

Він затамував подих і взявся чекати. За чверть години усі троє були просто перед ним. Гніт уже палав, і Домінік тільки чекав, доки іскра торкнеться пороху. Нарешті це сталося! Постріл був схожий на феєрверк, яким вітають імператора десь у Китаї. Лікар закашлявся і відчайдушно намагався протерти очі. Єдиною думкою при цьому було якомога швидше перезарядити мушкет для нового пострілу. Втім, коли Гепнер зміг нарешті бачити крізь густі сльози, що лилися з очей, стало зрозуміло, що стріляти вдруге вже не потрібно. Один конвоїр лежав на землі, широко розкинувши ноги, мовби засвідчуючи цим, що Домінік вправний стрілець. Інший відчайдушно боровся з турком, але старий раз-на-раз пригощав супротивника рясними ударами ножа, доки й з ним не було покінчено.

— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.

— Хто ти? — вражено запитав Гепнер, стежачи, як той нашвидкуруч поправляє брудну, закривавлену одіж.

Турок пильно подивився йому в очі.

— По-перше, твій рятівник, — сказав він якось аж погрозливо, від чого в Домініка пробігли по спині мурашки, а по-друге, — слуга великого Сулеймана, як і ти… Про це, маю надію, Людвисар пам’ятає кожну мить свого життя.

Останнє старець промовив дещо лагідніше, навіть святобливо.

— Хіба можна забути про свого благодійника і повелителя? — стримано відповів Гепнер.

Турок усміхнувся.

— Твій володар, — сказав він, — кличе тебе до себе у Стамбул. Аби ти нарешті прислужився йому, як і було домовлено.

— То великий Сулейман уже має всі частини креслення? — запитав Домінік.

— Слуги султана невдовзі йому їх добудуть, будь певен… Але ходи сюди.

Він потяг його за рукав до старої гармати.

— Я ж не даремно натягав сюди стільки пороху? — турок уважно її огледів. — Ану, поглянь…

— Я вже дивився, — сказав Гепнер, — цілком добра.

— Може стрілити? — радісно перепитав старий.

— Атож.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Він знову зробився суворим та лиховісним.

— Послухай, Людвисаре, — старець говорив так, ніби досі переконував, — ці двоє рушили тобі навздогін, — він тицьнув убік полеглих конвоїрів, — решту я підговорив податися навперейми, довкола гори. Отже, менше ніж за годину ми побачимо їх унизу, на дорозі.

— Стрілятимемо з гаківниць? — запитав Людвисар.

— З гармати, — заперечив турок, — і тільки раз.

— Не бачу з того користі, — мовив Домінік.

— Побачиш, якщо поцілиш у мою підводу…

— Атож, мотлох з неї розлетиться навсібіч і поховає тих, хто поруч, — глузливо мовив лікар.

— Мовчи, нечестивцю! — гримнув старий. — Султан був до тебе такий великодушний, що виділив достатньо коштів, аби я зміг начинити той мотлох порохом. Берися до діла!

Людвисар скорився. Він ретельно вичистив гармату і встановив під потрібним кутом для пострілу.

Турок розвів багаття і увесь час тримав напоготові головешку. Аби диму не було видно, він ретельно добирав тільки сухий хмиз.

Гепнер засипав порох і закотив у жерло ядро. Все було напоготові, залишалося тільки правильно розрахувати траєкторію і вчасно вистрілити.

Слуга султана був правий: за якийсь час на дорозі з’явилися вершники і дві підводи. В одній з них ще недавно їхав полонений Домінік, а в іншу той-таки бранець готовий був поцілити будь-якої миті. Турок обережно підніс йому соснову головешку.

— Стріляй, — прошипів старий.

— Не пора, — відповів той.

Домінік уперто вичікував, і старий, вочевидь, вирішив йому не заважати.

Зненацька вершники й підводи зупинились, помітивши, мабуть, вогонь на вершині.

— Стріляй, — майже благав турок.

— Хоча б два лікті ліворуч, — промовив Гепнер, прикипаючи поглядом до своєї цілі, мовби намагаючись очима зрушити проклятущу підводу в потрібному напрямку.

Стара конячина, що була в неї впряжена, навіть не підозрювала, до чого спричиниться, потягнувшись до трави на узбіччі. Конюшина смакувала солодко, полин гірчив, а квасець був, як завжди, кислий… Утім, останній у своєму житті наїдок вона так і не проковтнула. На вершині гримнув постріл, рознісши, здавалось, півсвіту на друзки.

Турок затанцював на радощах. Гепнер також сяяв від щастя, мовби ніщо інше його так не тішило, як розкидані обабіч дороги різноманітні уламки і рештки…

Під вечір багаття знову роздмухали, і старий узявся запікати на вогні шматок солонини. Він безтурботно мугикав під ніс якусь бусурманську пісеньку, час від часу вдихаючи запах смаженини і прицмокуючи. Проте, коли Домінік спробував підвестись, той застережливо тицьнув у його бік загостреною палицею, якою щойно перевертав м’ясо.

— Ти куди? — запитав турок.

Веселість його наче рукою зняло.

Якусь мить вони міряли один одного грізними поглядами, але врешті Домінік примирливо усміхнувся.

— Хочу глянути ближче на цих блазнів, — він кивнув у бік мертвих.

— Ет, — махнув палицею старий, — не псуй собі охоти до їжі. М’ясо майже готове. Сідай. Хоча вам, сарматам, бажання попоїсти не зіпсує навіть найогидніше видовище. Знаю з досвіду.

— Ніч попереду, — заперечив Гепнер, — трупи можуть привабити вовків. Треба хоча б скинути їх донизу.

Турок невдоволено скривився і звівся на ноги.

— Ну, ходімо, — буркнув він.

Убієнні лежали на тому ж місці і в тих же застиглих позах.

— Моє шанування, — жартома привітався старий і зайшовся диким хриплуватим сміхом.

Десь зовсім неподалік у лісі голосно завив вовк. Турок перестав сміятись, плюнув спересердя і послав на хижака якісь потаємні і страшні мусульманські прокляття.

— Що я казав? — стурбовано мовив Домінік.

— Гаразд, ти мав рацію, — погодився старий, — давай жбурнемо їх у провалля.

— Стривай, — зупинив його Гепнер, — мені цікаво, чому вони ніколи не знімали шоломів? Я навіть не бачив, як вони їдять.

Він схилився над одним і спробував стягти з нього шолом. Це виявилось зовсім непростою справою. Той уперто тримався на голові мертвого власника, ніби намагаючись відчайдушно зберегти якусь страшну таємницю. Лікарю навіть здалося, що швидше в його руках опиниться відірвана голова, аніж те, що так вірно захищає її навіть після смерті. Коли ж нарешті шолом було знято, двоє похололи від страху. Там, де в сутінках мало засіріти обличчя, з’явилася руда, схожа на ведмежу, волохата морда.

— Господи милосердний! — Домінік відкинув шолом убік і перехрестився. — Це не людина.

Турок тим часом приніс палаючу головешку,