Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

— Це перевертень, — прохрипів мусульманин.

— Ні, не перевертень, — глухо промовив Гепнер. — Колись давно я вже бачив цю нечисть. Це — песиголовець!

Вовче виття почулося ще ближче, змусивши їх стрепенутись.

— Давай позбудемося цих виродків, — промовив старий і вхопив песиголовця за ноги. Домінікові довелося, долаючи огиду, піднімати мертвого за плечі.

Розгойдавши тіло, вони щосили жбурнули його в темне провалля і дослухались, як воно вдаряється об каміння та тріскотить гіллям. Трохи постоявши, чоловіки взялися за друге тіло. Шолом вирішили не знімати, позаяк сумнівів, що під ним виявиться така сама волохата морда, не мали жодних. Тим часом вовк завив знову.

— Забирай своє кодло! — вигукнув турок, разом із Домініком спроваджуючи в останню путь другого мерця.

— Ну от, — старий витер об поли руки і знову повеселішав, — збулися.

У повітрі почувся палений запах.

— Прокляття! Наше м’ясо! — вигукнув турок і кинувся до вогнища.

Гепнер поспішив за ним. Проте обидва більше прагнули чим швидше опинитись біля тепла і світла, аніж врятувати свою вечерю.

Печеня майже геть згоріла, але в тих, що її споживали, страх усе ще перевершував голод, тому жодних нарікань не було.

Їдці мовчки жували обвуглене, тверде, як поліно, м’ясо, обмінюючись лише короткими фразами:

— Завтра підемо, — сказав турок.

— Куди?

— На південь, до волохів… Спи, я чатуватиму.

Навряд чи Домінік був у захваті від наміру мусульманина йти до Молдови. Той, либонь, сподівався зустріти там перший-ліпший турецький загін, який би супроводив їх до котрогось порту на Чорному морі. А тоді — в Стамбул…

Гепнер вирішив про це не думати. Значно приємнішою видавалася думка при першій же нагоді позбутись старого, уколошкавши його добрячим дрюком. З таким зловісним наміром Домінік уклався просто на камінні і за якусь хвилину провалився у глибоку й глуху прірву сну.

Йому здалося, що минуло заледве чверть години, аж тут турок почав термосити його за плече.

— Прокинься, Людвисаре! Заради Аллаха, прокинься!.. — благав той.

— Що сталося? — промимрив Гепнер і протер запалені від недосипу очі.

Обличчя мусульманина було яскраво освітлене — з якогось дива той кинув у вогонь весь зібраний хмиз, перетворивши багаття на справжню ватру. Рука його дрібно тремтіла і не відпускала Домінікового плеча.

— Прислухайся, — прошепотів старий, — щось діється…

З темряви почулося глухе завивання.

— Що це? Вовк? — запитав Гепнер.

— Це сам шайтан, — відповів турок, нервово кусаючи спечені губи.

— Дурниці…

Лікар звівся на ноги і, поволі підійшовши до вогнища, вихопив звідти добрячу головешку. Він ніяк не міг збагнути, чому так перелякався бувалий в бувальцях старець. Хіба не доводилось кому хоч раз оборонятися від вовчої зграї, а тут якийсь одинак. Проте турок мов заворожений сидів на камені, злякано витріщившись у темряву.

— Бери головешку! — гукнув йому Домінік. — Звір боїться вогню!

Але той, здавалось, не чув. І раптом заволав так, ніби хтось живцем виривав у нього серце.

Велетенський вовк, стрибнувши через полум’я, вдарив старого в груди і, поваливши на землю, вчепився в горло. Кинувшись на поміч, Гепнер щосили вперіщив звіра гарячою головешкою, але той не відступив ні на крок. Тільки заскавулів з болю і повернув до нападника вищирену пащеку. Лікар трохи відступив, чекаючи атаки, але вовк не квапився. Покінчивши з турком, він почав повільно скрадатись, наче вибираючи підходящий момент.

Розмахуючи головешкою, Людвисар знову і знову відступав, аж раптом відчув, що під ногами зникла опора.

«Як по-дурному…» — промайнула в нього думка і разом з ним полетіла в урвище.

Коли почало сіріти, до Гепнера, завислого на смереці, спустився чоловік у чорному одязі і з потворним опіком на обличчі.

— Вітаю тебе, Домініку, — насмішкувато гукнув він, — ось ми і зустрілися.

Той відірвався від стовбура, у який добряче втелющився, і зиркнув униз. Потроху приходячи до тями, він ледве чутно пробелькотів:

— Іди до дідька, Іштване…

— Он як, — удав, що ображається, той, — і це твоя дяка за порятунок від турка?

— Турки — янголи в порівнянні з вами, — сказав Домінік, потроху спускаючись униз.

— Що за проклятуща доля, — промовив Іштван, — спершу встряв у бійку з якимось кур’єром, потім у сутичку між волоцюгами, а тепер…

— З яким кур’єром? — перебив Гепнер.

— З отим, що фехтує, як дідько. Але годі. Ходімо.

— Куди?

— Туди, де ти завершиш нарешті диявольський винахід, і обидва світи залишать тебе в спокої…

На горі з’явилася та сама варта — песиголовці у вищирених шоломах. Тепер вони вочевидь будуть значно обачніші і не втрачатимуть пильності ні на мить.

Розділ IV

Ніч здригнулася совами і глипала перестрашено на загін солдат, що вдерся в ліс, обпікаючи темряву смолоскипами. Непрохані гості, зберігаючи стрій, рухались уперед слідом за двома вершниками: капітаном та його кремезним товаришем.

— Ще далеко? — упівголоса запитав Матвій.

— Ні, — відповів Лук’ян, — недалеко. Онде свіжий зруб. Сьогоднішній.

З темряви справді вигулькнув жовтий пеньок, посипаний тирсою і, здалося Матвієві, скроплений кров’ю.

Зненацька коні стривожено заіржали.

— Зупини солдатів, — мовив здоровань.

Ротмістр застережно звів догори руку, і загін укляк на місці. Лук’ян зіскочив з коня і, освітлюючи собі дорогу, пішов далі сам.

Кілька мертвих дроворубів лежали на обтесаних колодах серед нічної тиші. Дехто все ще стискав свою сокиру, що зі знаряддя праці в останню мить перетворилася на зброю.

Матвій опинився поруч. Обидва роззиралися в пошуках поранених. Нарешті біля темного корча хтось глухо застогнав. Молодого, ще зовсім юного лісоруба від смертельного удару врятувало хвойне гілля, що нависло над ним. Хлопець злякано дивився на двох чоловіків, що наближалися до нього.

— Не бійся, друже, — заспокоїв його Лук’ян, — ми не розбійники.

Він схилився над ним і обережно підняв криваві клапті сорочки на його животі.

— Бачу, ти дуже хочеш жити. Отже й будеш.

Він дістав з торби жмут якогось зілля і трохи пом’яв руці. Далі пожував і, сплюнувши на долоню, взявся обробляти ним рану. Дивно, але юнак навіть не сіпнувся. Так, ніби велетенські ручища Лук’яна були зовсім невагомими і рани торкались нечутно.

— Юначе, — тим часом звернувся до пораненого Матвій, — ти можеш показати, куди подалися розбійники?

Хлопець кивнув і слабко вказав на захід.

— Так я і думав, — промовив ротмістр, — у них десь там лігво… Лук’яне, я мушу йти слідом за ними.

— Залиш мені двох солдат, — попросив той, не відриваючись від роботи.

— Гаразд.

Матвій скочив у сідло, і загін рушив, поступово наддаючи ходу.

Комендант не тямився з люті. Розбійники почувалися в тутешніх лісах і на дорогах як господарі. Не міг їм дати ради, а може, й не хотів цього