Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"

замислена, що нічого навколо себе не помічає? Де вона була

дві години тому, про що вона думає, яка в неї освіта, які квіти

вона любить? Хто чекає на неї ввечері, які шкільні предмети

найдужче любить її донька чи син, чи живі ще її батьки? Усе це

даровано мені, тільки я в уяві створюю її історію, котра з нею

ніколи не трапиться, мій погляд і є її шансом на інше життя. Я

дарую його їй.

Здатність думати системно народжена з порядку. Я живу

розмірено, в мене є звички, котрим я не зраджую, бодай що б

відбувалося. Тільки це дозволяє мені бачити й розуміти біль-

ше, ніж іншим, розглядаючи всю структуру життя по швах,

101

розкладаючи все необхідне на потрібні полиці. Недарма арис-

тократи так цінували впорядкованість життя, саме це дозво-

ляло їм зберігати внутрішній спокій; етикет, церемоніаль-

ність, спадковість традицій – словом, уся ця постійність, дає

змогу протистояти хаосу, бачити, розуміти. У вівторок в обід

у мене закінчується цукор. Я п’ю чотири чашки чаю й дві кави

щодня (зранку я п’ю каву без цукру, після обіду – з). Таким

чином я використовую десять чайних ложечок цукру щодня.

У вівторок я наливаю гарячий чай прямо у порожню цукерни-

цю, ретельно розмішую, аби вона після цього залишилася аб-

солютно чистою. Так робив мій дід, так робив мій батько, цю

звичку перейняв і я. Саме у цій порожній цукерниці – секрет

мого успіху, саме завдяки ній тираж моїх книжок перевалив за

п’ятнадцять мільйонів.

Отож, у вівторок у мене закінчується цукор. Це час, коли я

йду до магазину за два квартали від дому. Там працює сорока-

річна Таня, власне, це її магазин. У неї руде волосся, сонячний

серпанок зморшок навколо очей, завжди нафарбовані губи, на

її руках кілька золотих перснів. Таня користується досить різ-

кими парфумами з квітковим солодким запахом, це мені не по-

добається. Але ці парфуми пестять її шию й зап’ястя всі десять

років, упродовж яких я навідуюся в цей магазин, це викликає

в мене німу повагу. Я купую масло, хліб, яйця, борошно, чай,

баранину і курятину, цукор, прянощі, гречку, вівсяні пластів-

ці, каву, яблука, олію, овочі, макарони, твердий сир, цигарки,

рибу, шоколад, гігієнічні засоби, пляшку бренді і дві пляшки

червоного вина. Цього вистачає мені на тиждень.

У моєму кінотеатрі є улюблені актори. Бабусі біля сусідньо-

го будинку, діти на спортивному майданчику, які вже й всти-

гли вирости й на зміну їм прийшли нові, такі ж непосидючі й

галасливі, водії автобусів, які через добу возять людей моєю

вулицею, листоноша баба Соня, яка завжди знає про все на

світі, пасажири громадського транспорту й перехожі, яких я

впізнаю в обличчя. За їх відсутністю я можу здогадуватися

коли в них відпустка чи коли їх звалила хвороба, я бачу як

змінюються пари в людей, як дорослішають діти й безслідно

102

зникають старі немічні дідусі й бабусі, завжди з охайними за-

чісками, в старомодних пальтах і часто-густо з дерев’яними

костурами в руках. Усі ці зміни навколо фіксують і моє ста-

ріння, і моє проминання. Усе, що я написав – подяка їм, цим

супутникам мого життя за вікном третього поверху, писемний

відбиток їхніх історій, їхнє продовження. Мені невідомо чи за-

лишаються по них якась пам’ять, родинні перекази, нагороди,

пляшки, побудовані будинки й зужиті побутові прилади, діти,

коштовності, спадкові хвороби, фотографії, я нічого про це не

знаю. Натомість їхні погляди, жести залишаються у друкар-

ській фарбі, якою видрукувано ці слова.

Із дев’ятнадцяти до двадцяти шести я був моряком. Наш

вантажний корабель відчалював від Одеси у найрізноманіт-

ніших напрямках, огинаючи земну кулю, як обручка. За сім

років я побував у сорока штормах, тридцяти країнах, понад

сотні міст, переспав із двома дюжинами проституток, кілька

тисяч разів виграв вечірню партію в карти, випив кілька цис-

терн дешевого портвейну, набив собі три татуювання, викурив

плантацію тютюну, підчепив кілька недуг, прочитав бібліотеку

книжок і безліч разів проспівав усі вісімнадцять пісень, котрі

знаю напам’ять. Коли відчай і зневіра навколо згущуються в

непроглядний туман, саме час податися в море, щоб солонува-

тий вітер виїв усю темінь з очей. Так я й зробив одразу після

чотирнадцяти років у сиротинці й двох з половиною років у

виправній колонії. Я ніколи не знав своїх батьків. Я почуваюся

аристократом.

Мені було двадцять два, коли рипнули двері і з тісного кабі-

нету, більше схожого на комірчину з маленьким вікном, зава-

леного старими столами, паперами, телефонами й картами на

стінах, у коридор вийшла дівчина приблизно моїх років, мет-

ка, з живими очима, швидкими рухами, гордовито піднятим

підборіддям і легкою втомою на обличчі.

– Хто з України? – запитала вона, хоча в коридорі я стояв

сам.

– Я. Я. – для чогось двічі відповів я. Мене однаково спанте-

личила її українська мова на березі Тихого океану і її спокійна

103

врода.

– Папери принесли? – увіп’ялася вона в мене поглядом.

– Так,