Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Він розпитував мене про різні речі й часом сміявся з моїх відповідей. А то сам починав розказувати всяке. Як він виступав у Єгипті і в Сен-Морісі, на льоду, коли ще була жива моя мати, і як під час війни провадили перегони на півдні Франції, без призів, без закладів, без публіки, аби тільки не підупала порода. А так справжні перегони, де жокеї не давали коням анінайменшого попуску. І скажу вам, я ладен був слухати його цілими годинами, а надто як він вихилить дві-три чарчини. Він розповідав мені про своє дитинство в Кентуккі, де він полював на скунсів, і про давні добрі часи у Штатах, коли ще там усе не пішло шкереберть. А потім, було, казав:

— Ось хапнемо ми з тобою, Джо, добрячий шмат, і ти повернешся назад у Штати й будеш учитись.

— Навіщо ж мені їхати туди вчитись, коли там усе пішло шкереберть? — питав я.

— Е, то зовсім інша річ, — казав він, а тоді кликав офіціанта, платив за випите віскі, що вимірювалося стосиком блюдечок, і ми брали таксі й їхали до Gare Sen-Lasarе [34], а звідти поїздом додому в Мезон.

Одного дня в Отейлі після перегонів з перешкодами мій старий за тридцять тисяч франків купив з торгів переможця. Довелося трохи накинути, але врешті коня віддали, і за тиждень мій старий отримав дозвіл на участь у перегонах та кольори. Ото я запишався, коли мій старий придбав власного коня! Він винайняв місце в стайні Чарлза Дрейка, перестав їздити в Париж, знову почав бігати й пітніти, а всієї обслуги в нас було тільки він та я. Нашого коня звали Гілфорд, він був ірландської крові, гарний, лагідний і стрибучий. Мій старий підрахував, що коли самому бути за тренера й за жокея, то кінь з лихвою окупить вкладені в нього гроші. А я пишався з того всього й вважав, що Гілфорд нічим не поступиться перед Кса-ром. Цей гнідий огир був чудовий, надійний стрибун, та й по рівному йшов добряче, якщо вміти його розігнати, а до всього того й глянути на нього було приємно.

Зате ж і любив я його! Коли він уперше стартував з моїм старим у перегонах з перешкодами на дві тисячі п'ятсот метрів і прийшов третій, і мій старий, спітнілий і щасливий, зліз із сідла й пішов зважуватись, я так пишався ним, наче то був його перший у житті заїзд. Бо, розумієте, коли чоловік довго не виступає, важко й повірити, що він справді був жокеєм. А тепер усе змінилося, бо в Мілані для мого старого навіть великі перегони ніби нічого й не важили, і коли він вигравав, то анітрохи не хвилювався чи там що; а от цього разу й сам я не міг заснути в ніч перед заїздом, і мій старий, я знаю, потерпав, хоча й не виказував цього. Виступати на власному коні— то зовсім інша річ.

Другого разу мій старий і Гілфорд стартували дощової неділі в Отейлі, у заїзді з перешкодами на чотири тисячі п'ятсот метрів за Prix de Marat[35]. Тільки-но вони пішли на старт, я помчав на трибуну з новим біноклем, якого мій старий купив мені спеціально для того, щоб я міг дивитися на них. Стартували вони далеко, з протилежного краю доріжки, і щось там спершу було негаразд. Якийсь кінь у шорах ніяк не стояв на місці, зводився дибки й навіть збив бар'єр; але я добре бачив, як мій старий у нашому чорному камзолі з білим хрестом та чорній жокейці сидить на Гілфорді й поплескує його по шиї. Потім усі зірвалися з місця й зникли за деревами, а дзвін дзвонив як на пожежу і з грюкотом зачинялися віконця кас. Ну й потерпав же я, боявся навіть на них дивитись, та все ж таки наставив бінокль на те місце, де вони мали з'явитися з-за дерев; аж ось вони вже на видноті, і наш чорний камзол іде третій, і всі вони, мов птахи, перелітають через першу перешкоду. Потім вони знову зникли з очей і знову з'явились, і проскакали вниз схилом, стрімко, рівно й гарно, а тоді всі разом легко перескочили через загороду й отак разом, наче збиті докупи, почали віддалятись. Здавалося, можна вільно переступати по їхніх спинах, — так щільно й рівно вони йшли. Потім вони злетіли над подвійним живоплотом, і хтось упав. Мені не видно було, хто це, але за хвилину кінь підвівся й поскакав геть у поле, а всі інші, так само вкупі, виписали широку дугу на лівому повороті й вийшли на пряму. Ось вони перескочили через кам'яний паркан і щільно помчали доріжкою до рову з водою, що був просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, й погукав до свого старого, коли він минав мене, йдучи майже на корпус попереду й трохи осторонь, легкий, як мавпа, і всі промчали на той рів. Ось вони разом злетіли над великою загородою пёред ровом, і раптом усе пішло шкереберть, і двоє коней якось боком вибралися звідти й поскакали вперед, а решта троє лишилися в завалі. Мого старого ніде не було видно. Один кінь зіп'явся на коліна, і жокей, піднявши його за вуздечку, сів у сідло й потрюхикав далі доріжкою, щоб одержати гроші за місце. Другий кінь звівся сам і, шарпаючи головою, з якої звисали поводи, поскакав геть, а жокей, хитаючись, відійшов на самий край доріжки до огорожі. І тоді Гілфорд відкотився вбік від мого старого, встав і на трьох ногах подався в поле, і його праве переднє копито неприродно теліпалось; а мій старий лежав горілиць на траві, і вся голова його з одного боку була залита кров'ю. Я збіг з трибуни, увігнався в натовп і протиснувся до самої огорожі, але там мене схопив поліцай і не пускав далі, і два дужих санітари з ношами пішли до мого старого, а ген по той бік поля я побачив трьох коней, що один по одному з'явилися з-за дерев і взяли перешкоду.

Коли мого старого принесли, він був уже мертвий, і, поки лікар слухав його серце якоюсь штукою, застромленою у вуха, я