Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

По-п'яте, виходячи з того, що до відзначених питань на переговорах в Одесі й Бірзулі сторони поверталися іще не один раз, інтенсивно дискутували навколо них, згаданий документ підписаний таки не був, зумовивши дальші контакти й пошук прийнятніших рішень.

Невдовзі до Одеси була направлена нова українська місіяміністр преси О. Назарук і міністр народного господарства С. Остапенко. З огляду на несприятливу воєнну ситуацію, перед від'їздом міністри одержали тверді інструкції: погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох моментів, які повинні були залишатися недоторканими — незалежність УНР і аграрна реформа[226].

Хід переговорів докладно висвітлений у споминах їх учасників, а також у численних дослідженнях. Основні вимоги, які висунув полковник Фрейденберг, що представляв французьку сторону, зводилися до наступного:

— виведення В. Винниченка зі складу Директорії і В. Чеховського зі складу уряду за їх «збільшовичення»;

— тимчасовий вихід з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»;

— УНР зобов'язується виставити проти більшовиків в трьохмісячний термін армію в 300 тис. чоловік, яка підпорядковується верховному командуванню Антанти;

— залучення до української армії в разі недостачі власних кадрів російських офіцерів з Добровольчої армії;

— на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під контролем Франції;

— припиняється війна з Польщею;

— справа державної незалежності України та її західних кордонів вирішується Паризькою мирною конференцією;

— Директорія мала звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під протекторат[227].

На питання О. Назарука про необхідність попереднього визнання української держави Фрейденберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може… з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди, з питання вашої автономії — ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно»[228].

Після завершення місії О. Назарука і С. Остапенка переговори в Одесі продовжував віце-міністр зовнішніх справ А. Галіп, а наприкінці січня туди виїхав А. Марголін — делегат УНР на Паризьку мирну конференцію.

Хід переговорів французького командування з українськими представниками демонстрував, загалом, неприхильну позицію Франції щодо державності України.

Певну зацікавленість французи виявили хіба щодо пропозицій А. Марголіна про здійснення «федералізації знизу», «побудованої на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах старої Росії». Прагматизм плану полягав у тому, що «питання державного влаштування цих… одиниць може мати швидке і відповідне розв'язання лише шляхом здійснення засад державності і порядку в кожній з них»[229]. Як відзначав міністр закордонних справ Франції С. Пішон, створення незалежної Української держави буде можливим за умов, коли цей національний рух матиме істотну підтримку населення. «Безумовно, ніхто не буде пропонувати Україні відновити союз з Росією до того часу, поки не закінчиться більшовицька криза»[230], - наголошував він. Перекладаючи цю формулу з дипломатичної мови на загальнополітичну, можна говорити, що затягування «більшовицької кризи» збільшувало шанси УНР на її тимчасове визнання, однак у перспективі неминучим мав бути федеративний союз з Росією.

У розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. Фрейденберг заявив: «Формулу петлюрівців — через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації»[231]. Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками. «Якщо війська Петлюри можуть це зробити — я їм допоможу, — говорив він.

— Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без петлюрівців, але в мене їх немає… Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю такий ультиматум: я допоможу українцям, але за це вони зобов'язуються коритися мені безумовно»[232].

Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочасних українсько-антантських стосунків. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державності. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним компромісом.

Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарікання на її соціалістичний характер, контакти вибудовувались з прибічниками (посланцями) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фігурував як реальна сила, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у боротьбі з радянською владою.

Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподівання французів на військовий фарс С. Петлюри, зумовила їх прохолодніше ставлення до Директорії. Остання ж, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти.

Перебравшись до Вінниці, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нараду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу.

На ній були вироблені умови подальших переговорів з французьким командуванням:

— визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі;

— суверенність Директорії;

— забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні;

— визнання автономності української армії з правом представництва у вищому командуванні;

— недопущення до складу української армії російських офіцерів;

— боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах[233].

З цими умовами до Бірзули, де продовжилися переговори, 6 лютого 1919 р. було направлено нову делегацію у складі О. Грекова, І. Мазепи, С. Остапенка та С. Бачинського. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір.

У радянській історіографії було поширене твердження, нібито представники Директорії навіть дали Фрейденбергу хабаря в розмірі 5 млн. карбованців, щоб завоювати його прихильність[234].

Оскільки посилання на документи ніде не наводили, залишаються сумніви щодо вірогідності подібних тверджень. Та й апетити у французької сторони були незрівнянно масштабнішими. Посол Директорії у Франції і голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г. Сидоренко повідомив про умови, на яких уряд демократичної європейської держави погоджувався надати допомогу українцям:

«1. Франція одержує концесію на 50 років на всі українські залізниці.

2. Україна зобов'язується виплатити Франції борги, які залишились їй від царського і Тимчасового урядів.

3. Виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка належить українському уряду.

4. Директорія повинна протягом року сформувати трьохсоттисячну армію.

5. Вся фінансова, торгова, промислова і військова політика України протягом п'яти років від дня підписання договору проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду»[235].

Українська сторона висунула контрвимоги:

1. Визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі.

2. Суверенність Директорії.

3. Забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні.

4. Забезпечення українських колоній в Сибіру.

5. Повернення Україні Чорноморського