Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Означене вище говорить на користь того, що передумови налагодження українсько-антантських контактів також мали певною мірою об'єктивну природу, не були лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ, як те постає з багатьох, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних подій.

До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та політичні уподобання С. Петлюри — основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних розрахунках якого зовнішнім чинникам завжди надавалося особливого значення. На цей момент звернув увагу близький соратник Головного отамана О. Лотоцький, коли писав: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких політичних колах «орієнтацію на власні сили», що звичайно розуміється як нехтування і відкидання будь-яких закордонних чинників. Він визнає необхідність «допомоги політичної, технічної, економічної» — у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого революцією і війнами краю. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а надто реальними, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін»[213].

Французьке командування, йдучи на контакти з Директорією, не відмовлялося від мети інтервенції, а лише змінювало тактику. її сутність сформулював полковник Фрейденберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирішенні тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців»[214].

За таких загальних обставин і швидкомінливої атмосфери, врешті, й дійшло до прямих контактів представника Директорії генерала О. Грекова{3} з командуванням інтервенційних сил. Військовий міністр УНР прибув до Одеси ще 5 січня 1919 р., та перша його офіційна зустріч з французьким генералом д'Ансельмом сталася лише через 10 днів.

Посланець Директорії попросив у Антанти підтримки для протидії більшовикам, зокрема — технічної допомоги. Можна припустити, що саме тоді народився проект документа, який уже в той момент видавався за погоджений і підписаний обома сторонами.

Скоріше за все, один з підготовчих варіантів був добутий радянською розвідкою — це зробив колишній есер і політичний каторжанин Ройтман, що пізніше був покараний на смерть своїми ж за підозрою у зраді[215].

Більшовики, вочевидь, не вивчали питання про те, чи був підписаний документ, чи набув чинності, а поспішили використати його в ідейно-політичній і дипломатичній боротьбі. Вони поширили його серед учасників Трудового конгресу України[216], а Раднарком України 26 лютого 1919 р. заявив уряду Франції ноту протесту з приводу досягнутих домовленостей, які були спрямовані проти радянської влади в Україні й Росії[217]. Як повноцінний документ угода потрапила до серйозних наукових видань[218], а фахівці «ламали голови» над деякими важкозрозумілими моментами[219].

Згаданим варіантом документа передбачалося входження Української Народної Республіки на федеративних началах до єдиної і неподільної Росії, яка відроджується; Директорія створює коаліційний уряд, якому передає всі свої права. Основна увага документа зосереджувалася на використанні українських військ для боротьби з більшовиками: вони мали бути підпорядковані спеціально створеному штабу для наступальних дій проти більшовиків. Штаб формувався б у складі: голова союзницького командування — генерал д'Ансельм, по одному представнику від Добровольчої армії та польських легіонерів.

Начальником штабу передбачалося призначити представника українських республіканських військ генерала Матвіїва. У місцях, зайнятих республіканськими військами, допускалося необмежене формування загонів Добровольчої армії, передбачалося звільнення заручників і ув'язнених добровольців. Знімалася блокада Одеси. УНР зобов'язувалася вжити негайних заходів, щоб не допустити скликання Трудового конгресу, а також створення на своїй території рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Союзницьке командування, в свою чергу, зобов'язувалося сприяти допуску української делегації на мирну конференцію у Парижі, всіма засобами підтримувати УНР в її боротьбі з більшовиками, зокрема постачанням бойової амуніції. З української сторони під документом позначені підписи генералів Грекова і Матвіїва[220].

З наведеного можна зробити кілька висновків.

По-перше, хронологічно документ народився близько середини, можливо, у другій половині січня 1919 р., десь — до 22 січня — часу скликання Трудового конгресу України.

По-друге, в документі повністю зреалізовано тогочасну (на середину січня 1919 р.) позицію французької сторони.

По-третє, не можна не звернути уваги на те, що до обговорення певних положень, зокрема про відродження єдиної і неподільної Росії, про самоліквідацію Директорії і передачу її повноважень коаліційному уряду, українська сторона була тоді явно не готова. Тим більше — підписати подібні пагубні умови вона не могла. В. Винниченко з цього приводу зауважував: «Розуміється, цей «договір», для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволюційна» не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самовбивчого договору»[221].

Звісно, достеменно знаючи, що Директорією підписано подібного документа не було, В. Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути «або агітаційним наклепом, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації»[222].

Однак ще цікавіше те, що Голова Директорії не виключав підписання такого документа за спинами державного проводу генералами О. Грековим і Матвієвим, признаючи, «що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх агентів у ворожий табор, вивідувати все до найменших подробиць і рухами цих агентів зсередини пхати собі в пащу — це доказує велику майстерність у провокаційно-шпигунських справах»[223].

Останній момент-припущення був явно абсолютизований І. Борщаком, іншими зарубіжними, емігрантськими дослідниками, які твердили, що згаданий документ був спеціально сфабрикований більшовиками для того, щоб сенсаційно вплинути на настрої делегатів Трудового конгресу України, посіяти в масах недовіру до Директорії[224]. Тут знову логічнішою, переконливішою виглядає точка зору В. Винниченка, який з хорошим знанням сутності справи зауважував: «…Коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувалась Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности? (розрядка В. Винниченка — В. С.).

Нема особливої потреби докопуватися, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси «на предметъ исполнения», чи одесько-бухарестські майстрі й «знавці орієнтальних відносин» змазикували її й послали на «предмет утверждения и одобрения» до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору сістематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Бухаресті, так і в Парижі»[225].

Як завжди, В.