Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

«Одночасні зусилля церков дали б можливість досягти важливих цілей, — писав Блаженніший. — Так, по-перше, нормалізація стосунків між історичними гілками Київської церкви й формування державно-церковних стосунків допомогло б уникнути непотрібної втрати сил на суперництво церков одна з одною і всіх разом — із державою. Цим самим українські церкви вагомим чином посприяли би консолідації нації й подоланню її регіональних та ідеологічних суперечностей. По-друге, згадана нормалізація міжцерковних стосунків не дозволила би в черговий раз перетворити Україну на поле суперництва між впливовими державами. Кожна з церков, прощаючись із традицією підпорядкування політичним інтересам чужих держав, могла б спрямувати налагоджені взаємокорисні зв’язки із різними народами на благо своєї держави».

Цих слів досить, щоб зрозуміти, чому ідеї, висловлені Блаженнішим у програмному зверненні «Один Божий народ у краї на Київських горах», спричинили опір. За ідеєю єдиної Київської церкви так очевидно проглядає натяк на єдину Україну, що вона просто не могла не зустріти спротиву. Формально проект оскаржували історики й богослови, але підґрунтя в цього опору було відверто ідеологічним і навіть політичним. Комусь муляла українська єдність, бо основою політики імперій завжди було «розділяй і володарюй». У релігійно-церковній розділеності України імперія бачила занадто зручний інструмент впливу на ситуацію, щоб отак запросто дозволити вибити його в себе з рук. Ці міркування доповнювалися амбіціями інших «учасників регати», упевнених, що їм не треба жодних «єднань», якщо це тільки не приєднання до них, «найправильніших» і/або «канонічних». Рівень церковного діалогу приблизно відповідав рівню суспільної дискусії в цілому. Грали свою роль і взаємні підозри, і тут греко-католики мали, мабуть, найслабші позиції, тому що були «чужими», «сторонніми». Головними антагоністами на київському релігійному полі на той час були «моспатріархісти» й «автокефали». Між ними дискусія точилася давно, за загальними й прийнятним для обох сторін правилами — як театральна постановка в комедії дель арте, де кожна маска передбачувано поводиться і вимовляє звичні репліки. Усе це були люди, які давно одне одного знали, закінчували ті самі семінарії, а перед тим — одні й ті самі радянські школи. Із невеликим додатком дисидентів серед «автокефалів», яких переважно не надто випускали наперед. І невеликим додатком політтехнологів — переважно серед «моспатріархістів», які найчастіше задавали висоту тону не тільки в міжцерковному діалозі, але й усередині самої церкви. Усе це були ігри добре знайомих якщо не людей, то типажів, на звичному обом командам політичному полі. У цих постановок не було мети «домовитися», «примиритися» чи зробити якусь «спільну справу». Будь-які спроби зрушити діалог із мертвої точки впиралися в те, що Мирослав Маринович якось у розмові влучно назвав «проблемою нульової суми», яка діяла у пострадянських умах. «Міжрелігійний діалог того часу був торжеством „нульової суми“, — каже він. Це означало, як у голлівудському фільмі, що „вижити має тільки один“. Кожна поступка — маленька поразка, кожна маленька поразка — маленький виграш противника, кожен його маленький виграш — крок до вашої повної поразки. „Нульова сума“ означає, що перемога — зовсім не „одна на всіх“, як писав найбільший романтик радянської поезії Булат Окуджава. Вона просто одна. І дістанеться — уся до краплинки — тільки одному. А переможеному не залишиться нічого. Крім горя, само собою».

У такій атмосфері й за таких обставин не те що неможливі ані повноцінний діалог, ані спільні проекти. Власне, атмосфера була ще одним сумним спадком СРСР — симптомом хвороби суспільства, про яку не втомлюється повторювати Блаженніший Любомир. Можливо, у своєму проекті єдиної Київської церкви він бачив майданчик, на якому можна було б «обкатати» рецепти лікування цієї хвороби не лише для церкви — для суспільства і країни в цілому. Але все, що він пропонував, натикалося на стіну або «нульової суми» (у пропагандистський штамп про те, що «уніати хочуть підпорядкувати нас усіх Ватикану»), або, у найкращому випадку, — у тонкі богословські матерії, інтелігентну переконаність у тому, що жодні проекти єдності неможливі, поки не вирішені принципові розбіжності між західною та східною церквою. Протиріччя, яким тисяча років!.. Тобто в обох випадках — і в кращому, і в гіршому — відповідь була «ніколи».

Головною «страшилкою» православних ідеологів стало те, що уніати всіх затягують у «єдність із Римом», у підпорядкування Святому престолу. У її авторстві сумніву не виникає — свою ідентичність на жорсткому протиставленні й протистоянні з Римом (у церковному полі) і Заходом (у політичному) будувала і будує Москва. Оскільки Київ був нею «присвоєний», то і йому належало як вогню боятися всього римського попри те, що київська традиція має власний, відмінний від московського, досвід спілкування із Римом і Заходом.

«Ідея єдиної церкви Київської традиції виросла з концепції митрополита Андрея Шептицького, духовну спадщину котрого ретельно студіював владика Любомир Гузар, — розповідає архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). — Пригадаймо, що митрополит Шептицький навіть згоджувався прийняти предстоятельство православного архієрея як патріарха об’єднаної церкви. Водночас ми маємо зрозуміти, що для обох митрополитів (і Шептицького, і Гузара) не існує церкви поза єдністю з Апостольським престолом, і подолання православно-католицьких антагонізмів передбачало б визнання пріоритету римського архієрея.

Для більшості українців, вихованих тенденційними історичними моделями, у яких Рим зображувався споконвічним ворогом нашого народу, це становить істотну психологічну проблему. Але поміркуймо над тим, хто й коли нав’язав нам ці тенденційні моделі з символічним образом Тараса Бульби, який убиває свого сина за зраду віри. Для офіційної ідеології Російської імперії, особливо після польського Листопадового повстання 1830—1831 років, а відтак і для східноукраїнських романтиків та слов’янофілів католицизм ототожнювався із втратою національної ідентичності, із духовною експансією Польщі. Комуністи, зупинені у серпні 1920 року „чудом над Віслою“ в їхньому загарбницькому поході на Захід, перейняли й посилили цю пропагандистську модель. Але весь досвід церковних рухів ХХ століття, а вже тепер і початку ХХІ століття, відкриває нам мудру проникливість ­В’ячеслава Липинського, у якого мені особливо подобається фраза: „Тільки ж не та релігія і церква нам у нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільше національна та найбільше українська і яка в ім’я націо­налізму буде визнавати всіх наших отаманів і толе­рувати наші руїнницькі національні прикмети; не та, яка в себе вбере найбільше елементу земного, світського, політичного і якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фіґурально) місце офіцерів ґенерального штабу і до наших плянів військових вмішати своє зовсім не військове реліґійне діло, а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі“. Це писалося на початку 1920-х років. Писалося не космополітом чи лібералом, а фундатором модерного українського націоналізму. І скажіть, що це не лунає актуально майже сторіччя по тому!

Треба вміти читати знаки історії та вириватися з полону романтичних міфів. Місце УГКЦ в нашій релігійній реальності, її виняткова місія у формуванні галицької ментальності й плеканні національної культури не дозволяють відводити їй периферійну роль, а тим більше ставлять під сумнів продуктивність творення „помісних церков“ на противагу УГКЦ. Ґенерація митрополита Любомира Гузара і його ровесників з УКЦ в діяспорі та катакомбної церк­ви в Україні подарувала нам унікальний духовний досвід, котрий продовжується й розвивається сучасною УГКЦ. Наразі я не знаю іншого духовного націотворчого досвіду (не віртуального, а реального, присутнього в нашій країні), котрий би можна було з ним зіставити. Відтак елементарна чесність перед Богом і перед собою самими спонукає нас прийняти цей досвід та знайти форми долучення до його розвитку».

Невміння або небажання «читати знаки часу» виявляло інерцію церковно-ідеологічного поля Києва. Тут усі звикли до «боїв без правил» між прихильниками «слов’янської єдності» і «національного православ’я», які доволі лицемірно називалися «міжправославним діалогом».