Читати книгу - "Білі зуби"

— То війна закінчилася от уже два тижні, а ви про це не знали?

— Наша радіостанція… вона не… — Арчі обірвав речення, не договоривши.

Солдат широко усміхнувся і завзято потиснув кожному з них руку:

— Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росіяни про все дізнаються останніми! — і він знову радісно засміявся. Далі повернувся до Самада: — А де решта екіпажу?

— Більше нікого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого танка мертві, і ми гадки не маємо, де наш батальйон.

— То ви тут не виконуєте жодного завдання?

— Е… ну, ні, — мовив спантеличено Арчі.

— Яке завдання, товаришу? — відказав Самад, котрого справді непокоїв шлунок. — Війну закінчено, і тому в нас більше немає завдань, — він сумно посміхнувся і потиснув руку росіянина своєю здоровою рукою. — Я піду всередину, — додав по хвилі, жмурячись. — Сонце. В баньки мені світить. Радий був вас бачити.

— Та дійсно, — сказав росіянин, стежачи, як Самад зникає у глибині церкви. Далі він повернувся до Арчі. — Дивний хлопець.

— Гм, — промимрив той, беручи запропоновану росіянином цигарку, — а чого ви тут?

З’ясувалось, що його співрозмовник, а з ним ще семеро солдатів рухались у Польщу визволяти в’язнів концентраційних таборів, чутки про які тихцем передавалися з вуст в уста. А тут, на захід від Токата, вони спинилися, щоби власноруч арештувати нациста.

— Але тут нікого немає, друже, — ввічливо сказав Арчі, — нікого, окрім мене, індуса, кількох старих та дітей у селі. Решта згинули або здиміли.

— Згинули або здиміли… згинули або здиміли, — повторив, тішачись фразою, росіянин, крутячи сірник між вказівним та великим пальцями руки. — Цікава фразочка… кумедна. Ні, ну, знаєте, ми так само думали, але нам надійшла дуже надійна інформація — до речі, від ваших спецслужб, — що тут саме зараз переховується один високий чин. Отам, у тому будинку, — і він показав на горизонт.

— Доктор? Тут малі пацани нам про нього розказували. Та він уже обкалявся там, напевне, бачачи, що ви за ним прийшли, — сказав Арчі, намагаючись зробити комплімент, — але я пригадую, що вони говорили — він зовсім хворий; називали його доктор Каліка. Ага, так він не британець, ні? Зрадник чи щось таке?

— Га? О, ні. Ні, ні, ні, ні. Доктор Мак П’єр Перре. Молодий француз. Вельми обдарована особа. Блискучий вчений. Він працював у нацистів у лабораторіях від самого початку війни. Займався програмами стерилізації, а потім — питаннями евтаназії. Внутрішня політика. Був дуже лояльним.

— Ніфіга собі, — сказав Арчі, майже нічого не розуміючи, — і шо будете робить?

— Його треба зловити і відвезти в Польщу, де ним займуться органи.

— Органи, — вражено, але без значного інтересу повторив Арчі, — ніфіга собі.

Арчі взагалі не міг довго концентрувати на чомусь свою увагу, а тут його ще й збивали очі росіянина, котрі дивилися водночас у двох напрямках.

— Оскільки ми отримали інформацію від ваших спецслужб, а ви тут найстарший у чині, капітане… капітане…

Скляне око. У нього було скляне око, котре не хотіло повертатися, не рухалося.

— Боюсь, я не можу точно визначити ваше звання і не знаю імені, — сказав росіянин, одним оком дивлячись на Арчі, а другим — позираючи десь у зарості плюща, що ріс при вході в церкву.

— Ім’я? Мене звати Джонс, — відповів Арчі, намагаючись простежити траєкторію погляду його здорового ока: дерево — картоплина — Арчі — картоплина.

— Добре, капітане Джонс, ми матимемо за честь, якщо ви очолите нашу вилазку на пагорб.

— Капітан хто? Ніфіга собі, ви все зрозуміли догори дригом, — випалив Арчі, намагаючись уникнути магнетичної сили його ока й зненацька усвідомивши, що на ньому виблискує всіма ґудзиками форма Дікінсона Сміта, — я ніякий не довбаний…

— Пан лейтенант і я будемо раді взяти участь в операції, — почувся голос поза його спиною, — ми вже достатньо заледачіли. Тепер якраз можна, як то кажуть, пірнути в саму пащу небезпеки.

Самад ступив на сходи тихо, наче тінь. На ньому була ще одна уніформа Дікінсона Сміта, а з рота, з якого щойно вилетіло це мудре речення, недбало стирчала цигарка.

Він завжди був красенем, й офіцерська форма з блискучими ґудзиками лише посилювала це враження; а з’явившись у ніші дверей церкви, освітлений сонцем Самад видавався постаттю, достойною мало не поклоніння.

— Мій друг мав на увазі, — сказав він щонайвишуканішою англо-індійською говіркою, — що не є жодним довбаним капітаном. Це я довбаний капітан. Капітан Самад Ікбол.

— Товариш Ніколай. Нік. Пєсоцький.

Самад і росіянин від усього серця розсміялися і знову потисли одне одному руки. Самад запалив цигарку.

— А це мій лейтенант Арчібальд Джонс. Пробачте, що раніше я поводився дивно — дещо не поладнав з місцевою їжею. Отже: будемо виступати увечері. Коли стемніє. Так, лейтенанте? — запитав Самад, виразно глянувши на Арчі.

— Єсть, — ляпнув той.

— До речі, товаришу, — повернувся Самад до росіянина, черкнувши сірником об стіну і знову припалюючи згаслу цигарку, — ви не заперечуєте, якщо я спитаю: це у вас скляне око? Виглядає, наче справжнє.

— Так! Я його купив у Ленінграді. Бо власне втратив під Берліном. Неймовірна подібність, правда?

Життєрадісний росіянин миттю витяг око з очниці й простягнув на долоні, немов коштовну перлину, щоби Самад і Арчі могли його бачити.