Читати книгу - "Куркуль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та його правда — я більш не жилець, — нарешті сказав Нестор.
— Припини. Ще все можна владнати.
— Що владнати? Ти шо вважаєш, що це голова чи район винний?
— Ну, хтось же ж винний.
— Я теж так думав. Вважав, шо то голова, падлюка, знущається з мене. А потім зрозумів — це все Сталін. Він з’їхав із глузду. Бажає всіх погубити.
— Та ні. Він такий самий цар, як Миколайчик. Нашо йому? Живе в своїй Москві та не моргає.
— А я тобі кажу! Він збожеволів.
— Та ні.
— Шо «та ні»? Вони всі бояться його, як вогню. Він створив усе це, він причина всього…
Договорити вони не встигли. Нестор прижмурився, поглянув на темний ліс. Йому здалося, що тіні рухаються. У хащі ледь можна було роздивитися обриси дерев та рідкі прогалини, далі ж починався густий ліс, через який пройти було дуже важко. Тобто підібратись до мисливських хатинок можна було лише з одного боку, з галявини. Бліде місячне сяйво падало на замети, перетворюючи їх на срібні. Сніг іскрився ледь помітними блискітками. Прозоре повітря забезпечувало видимість на тридцять аршинів, тому будь-який рух можна було помітити. Чорні постаті з’являлися й пропадали вдалині.
— Щось там не так, — сказав Нестор.
— Де?
— Там. Ти постій тут, а я гляну.
Він попрямував уперед, лишаючи глибокі сліди. Легкий хрускіт супроводжував його. Федот лишився біля дерева, поглядаючи на сусіда.
Нестор просувався. Підвів руку з сокирою. Його серце недоладно стукало, мов град по даху. Дійсно, він знав, що зворотного шляху не буде. Попереднє життя потонуло, мов поранений птах в озері. Не лишилося нічого. Хто він — убивця? Втікач? Сошка на землі… Хіба хтось у цьому світі помітить його прихід або зникнення? Добре було б, аби хоч поховали по-людськи, бо можуть лишити вовкам на поживу. А, ну в біса! Яка різниця! Ну, помре він, хіба йому буде зле або добре? Не лишилося в ньому нічого свого. Усе забрала ця влада! Згинь-пропади!
Нестор навіть махнув сокиркою, немов перерубав пуповину минулого: нема більш нічого. Тому він сміливо пішов до галявини. Промерзла шкарлупа огидно хрумкала, розчавлена валянками. Десь зойкнув птах. Тріпотіли крила. Нестор нахилився, побіг до великої ялинки. Коли він діставсь до дерева, хмари, мов ковдрою, накрили місяць. Стало темно, хоч в око стрель.
— Шо за біс? — промовив Нестор. Після знову побачив місячний блиск і сяючий сніг на галявині. Було так гарно, наче хтось зробив вершковий десерт і прикрасив його блискучим порошком. Чолов’яга задивився. Він і не помічав цієї краси…
— Нема нікого, — прошепотів він і зробив крок у бік схованки.
Нестор упевнено пішов, коли позаду почувся шурхіт. Ледь він обернувся, у його голову полетів приклад. Удар збив селянина з ніг, він повалився мішком на землю. Упав на спину та інстинктивно виставив руку перед собою. Саме в неї й увійшов штик гвинтівки червоноармійця. Нестор завив. Його гучний голос розлетівся навкруги. Тої ж миті боєць витяг штик і вдруге встромив його в тіло жертви. Продавлюючи щосили, червоноармієць проштрикнув Нестора наскрізь. Чоловік застогнав.
Федот, що пильнував сусіда, стрепенувся. У двох десятках аршинів від нього чути було метушню та крик. Він розвернувся та побіг. Кілька хвилин — і от заповітна стежка, що вела до дверей халабуди. Ще кілька кроків — відчинити двері, забігти всередину…
— Хлопці! Нестора вбили! Солдати! Ідуть сюди!
Федот закричав, схопившись за поламане косовище. Здійнявся галас. Хтось кинувся гасити пічку, вилив туди казан води. Піднялася пара. Приміщення заповнилося білуватим туманом. Товариство вивалилося назовні, групами по кілька людей лишаючи халабуду. Хтось кинувся бігти далі, у густий ліс. Деякі впали в сніг, намагаючись сховатися. Кілька чоловіків стояли біля кута споруди й вдивлялись у бік галявини. Попереду пливли тіні, пересуваючись від дерева до дерева. Повстанців помітили.
— Це кінець, — сказав крайній.
Тут позаду нього виступив ще один. У густій темряві не можна було роздивитися, хто то є. Лише імлистий силует, неясні обриси. Раптом ці обриси заворушились, зарухались. Піднялись руки, у яких опинилась мисливська рушниця. «Ба-а-а-х!» — пролунав гучний постріл. Одна з тіней-червоноармійців похитнулася й упала. Зайнявся міцний галас, багато імлистих постатей відокремилось від дерев та побігло в бік халабуди. Наступ продовжився.
«А-а-а!» — почулося з різних флангів. Це «а-а-а!» злилося в один вигук, один звук, одне биття. Десятки тіней кинулися в атаку. Пролунав ще один постріл, тільки тепер уже з іншого боку. Потім третій. Четвертий. Ці постріли ніби вмикали якийсь механізм, що був прихований під білим килимом снігу. Десь крутилися гвинтики, один вал зрушував інший, шестірні чіплялися за зубчики — і механізм працював. Мов у дитячій грі, після пострілу одна з селянських фігур падала, валячись у крижану масу. Селяни гинули.
Червоноармійці, провалюючись у сніг, наступали на останній притулок колгоспних бунтівників. Там стояло п’ять чи шість чоловіків — хіба порахуєш їх у розпалі битви. Вони притулились до стіни, іноді виглядаючи з-за кута халабуди, і тепер знали, що на них чекає.
— Усе! Кінець, братчики! — кричав кудлатий Борис середніх літ. Його пишна шевелюра стирчала з потертого кроликового капелюха.
— Сука! Сука! Сука! — верещав лайливець.
— Тільки не так, — промовив Федот.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.