Читати книгу - "Дикий собака Динго"

Але й у роздягальні Філько не побачив нічого доброго. В темряві між вішалками біля газети все ще юрмилися діти. Танині книжки впали з піддзеркальника на підлогу. Тут же, на підлозі, валялася хутряна доха, яку нещодавно подарував їй батько. По ній ходили. І ніхто не звертав уваги на сукно та бісер, якими було її вигаптувано, на її облямівку з борсукового хутра, що виблискувала під ногами, мов шовк.

Засвоївши дивну звичку час од часу міркувати про те, що бачиш, Філько подумав, що коли б старовинні воїни — і не тільки старовинні, а й інші, ті, яких він бачив сьогодні під суконними шоломами з червоною зіркою, не допомагали один одному в поході, то як би вони могли перемагати? Коли б друг згадував про друга лише тоді, коли бачить його, і забував про нього, тільки-но друг вирушив у дорогу, то як би той міг повернутись назад? І коли б мисливець загубив на стежці свій ніж і не наважився спитати зустрічного про нього, то чи зміг би він спокійно заснути в лісі, біля багаття?

Міркуючи так, Філько став на коліна у пил серед юрби. Йому наступали на пальці. Але все-таки хлопчик зібрав Танині книжки і, вхопивши Танину доху, намагався видерти її з-під ніг.

Та це не легко було зробити. Наступивши на неї важкими валянками і не рухаючись з місця, на ній стояв гладкий хлопчик, якого Таня називала бестією. Він кричав на Колю:

— Я це можу повторити тисячу разів! Так, можу повторити: треба вигнати твою Таню геть із загону.

А Коля у теплій шапці — він ще не встиг її зняти, — звівши бліде обличчя, мовчки дивився гладкому хлопчикові в очі, і від гніву в нього перехопило подих.

Він тихо вимовив:

— Ну, скажи ще щось про неї, і я не подивлюся, що ти такий гладкий, я скручу тебе, як цуценя, і викину на вулицю!

— Це ти мене скрутиш? — голосно зареготав хлопець. — Та ти мене й з місця не зрушиш?

Коля схопив його за руки, але, ослаблий після хвороби, не міг навіть похитнути.

А тим часом гладкий хлопчик уже звів над Колею руку, готовий дати йому стусана.

Тоді Філько, ні про що більше не думаючи, розпрямив долоню, дуже тверду від звички хапатися за дерева, і ребром вдарив гладкого хлопчика під коліна так сильно, що той сторч полетів на підлогу, так і не вдаривши Колю.

Філько швидко вихопив доху, обережно обтрусив з неї пил і повісив на гачок. Отак, зробивши одразу дві справи, він негайно взявся за третю. Підійшов до приголомшеного гладкого хлопчика і, піднявши його за плечі, обережно поставив на ноги.

Потім посварився на нього хворим пальцем, на якому теліпалася вже зовсім брудна пов'язка.

— Ти у нас в місті і в школі ще зовсім чужий, — сказав Філько, — і я тебе дуже прошу: будь хоч раз людиною. І ти будеш нею, даю тобі слово честі!

Він сказав це саме вчасно, бо цієї ж хвилини помітив Аристарха Аристарховича Аристархова. Руки у нього були цього разу опущені і не займали багато місця, бо рядом з одного боку стояв Костя-вожатий, людина ще зовсім молода, а з другого — директор, старий і добрий чоловік.

— Зараз же відшукайте Тетяну Сабанєєву і покличте її до мене, — сказав Аристарх Аристархович.

У голосі вчителя не було жодного лагідного звуку.

Гладкий хлопчик і Філько перезирнулися. Потім обидва глянули на Колю і низько вклонилися Аристарху Аристарховичу Аристархову.

Ім уже не хотілося ні битися, ні сваритись.

Де ж ми її знайдемо? — сказали обидва. — Ми її ніде не бачили. Як же ми покличемо її до вас, Аристархе Аристарховичу?

Сказавши так, вони трохи відступили і, обнявшись, пішли коридором, неголосно наспівуючи відому всім пісеньку:

Громадо, громадо, єдина сім'я!.. Гренадо, Гренадо, Гренадо моя!..

Увесь ранок вони співали цю пісеньку, а Таня все не приходила в клас. Коли ж вона не прийшла на уроки і в останню годину, хлопці замовкли. Сиділи тихо, як і всі інші, але пальці не тримали пера, мозок нічого не запам'ятовував.

Такою ж тихою і неуважною була й Олександра Іванівна. Вчителька всім подобалася своєю красою й веселістю, але тепер вона хвилювалась, і зірочка у неї на грудях сяяла ніби не так яскраво, як досі.

Де ж вона, куди могла піти? Ось уже останній урок, а Тані немає ні тут, ні вдома. Невже ми не знайдемо її, діти? — питала Олександра Іванівна. — Є ж у неї друзі! Чи їх нема — виходить, так?

Дивний вигляд має спустіла після занять школа. Гомін вщухає, мов дощ, який раптово пролився над лісом. Під вагою краплин ще крутиться на осиці листя, а серед ялин уже блукає мовчання.

Тихо і в школі. Тільки інколи, ніби остання краплина, що впала з гілки на корінь, десь у кінці коридора продзвенить дитячий голос або, наче вітер по каменю,