Читати книгу - "Дикий собака Динго"

А сьогодні довго лунали кроки! Діти блукали коридором і в кінці його і на початку. Вони виходили на подвір'я, обходили навколо вартового, якого Таня майстерно 1 виліпила із снігу. Вологий вітер проїв його плечі, на шоломі висіли бурульки, а все-таки він дивився далеко, він і досі бачив суворе море.

— Може, вона знову пішла на річку, — сказав Коля Фількові.

«А може, вона знову стоїть сама в гайку і плаче», — подумав Філько.

Вони розійшлися біля воріт.

Коля прибіг на ковзанку. Він спустився до барж, пройшов стежкою, котру засипав сніг, ступив на край чистої криги. Важко було впізнати річку тепер. І поблизу, і вдалині спокійно лежав сніг. Холонули і блищали гори. Навколо ковзанки не гойдалися гірлянди з ялинових лап. Вони впали, їх поховали замети, мов сипучі піски.

Коля кілька разів гукнув Таню. Але річка навколо тільки засліплювала його і мовчала.

А зовсім на іншому кінці міста — в гайку — кликав Таню Філько. Він стояв на узліссі в кущах, як стояв уже одного разу. Тоді падав перший сніг, такий легкий, щог здавалося, його разом з гайком можна було винести на долоні. А тепер під вагою снігу зігнулися віти старих ялин, вгрузли у нього по груди молоді берези. Але Філько все-таки гукав. І коли б хоч луна відповіла на його благання і крики, він би ліг під кущі і заплакав — дарма що був сам.

Проте ніхто не відповідав. І Філько пішов назад, грузнучи в глибокому снігу.

З Колею вони знову зустрілися біля воріт. Потім залізли у роздягальню, в найдальший куток, і тут у тривозі подивилися один одному в очі.

— Що тепер робити? — спитав Філько.

І раптом почули тихий плач. Плакав хтось у темряві біля стіни, де сторож складав дрова для груби.

— Таня! — крикнули вони обидва.

Але це плакала Женя, втиснувшись між стіною і грубою, її обличчя не було видно.

Філько взяв дівчинку за плечі і повернув до себе.

— Ти нікуди не ходила? — спитав він.

— Ні,— відповіла Женя.

— Так чого ж ти плачеш?

— А може… — сказала схлипуючи Женя, — може, вона вже вмерла.

Тоді Коля, який ні про що не питав і ні про що не говорив, пішов у куток і сів на підлогу, притиснувши голову до колін.

А тим часом нагорі в кімнаті, про яку всі забули і де звичайно зберігалося піонерське майно, спала Таня.

Прапорці та плакати на довгих древках з усіх боків оточували її. Портрети висіли похило, як птахи, от-от готові злетіти, барабани валялися на підвіконні, сурми блищали на цвяхах.

Піонерське майно! Світ звучних речей дивився на неї з кутків.

Як гірко було розлучатися з ким навіть у сні!

Навіть у сні, кажу я, бо милостивий сон помітив, як тяжко було Тані, прийшов до неї, і вона міцно заснула в тому кутку, де з самого ранку просиділа на товстому матраці, набитому тирсою.

Але й добрий сон не міг нічого вдіяти з її невсипущою уявою.

І снилися їй збори ланки.

Снилося Тані, немов у цій самій кімнаті, де вона спить, сидять її друзі — хто де: на барабанах, на табуретках, на дерев'яній кобилі, оббитій чорною клейонкою. їхні рухи грізні, обличчя суворі, і очі дивляться просто в Танине серце, але не досягають його. їхні погляди мигтять і ламаються, мов промінь, закритий раптово рукою.

Судіть її страшною помстою, — каже людина, яку Таня не знає.

Дивно вдягнена ця людина: до шинелі пришито пелеринку, на плечах блищить комір з куниці, а обличчя зовсім не видно: довге волосся закриває його з боків.

— Судіть її,— каже людина знову, — вона жорстока.

— Так, так, вона жорстока, — повторює за незнайомим Женя. — Це вона звеліла засмажити мою красиву рибку. А рибка була золота.

— Судіть її — вона заздрісна.

— Так, так, вона заздрісна, — повторює гладкий хлопчик. — Вона заздрить Колі, це ми всі бачили. Вона повезла його у буран, щоб зовсім занапастити.

Голос у Тані занімів, губи змертвіли, вона не може нічого сказати.

І людина в пелеринці підходить до неї ближчі, а Таня відступає до стіни. Вона з острахом упізнає в незнайомій людині Гоголя, портрет якого висить над дверима.

— Ох, я така нещасна! — ледве чутно шепоче Таня. — Хто захистить мене? Я нічого не знаю.

Вона переводить свій погляд трохи вище і бачить: світлі хмари, що пропливають в небі, зазирають нишком у вікно. Всі вони високі, всі одягнені в блискучі лати, і той блиск, падаючи на підлогу, дзюркотить і лелить, наче маленькі струмочки.

І всі вони прямують до Тані.

Дівчинка підбирає ноги і легко відривається од землі.

Вона летить, як літають у снах.