Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

Намагаючись якнайщільніше притискатися тілом до стінки, він підтягся на наступний щабель. Вітер жбурлявся крихітними колючими крижинками, що жалили мов бджоли. І хоч зуби цокотіли, та Артеміс усе одно стягнув ними з рук рукавички. Вже краще обморозитися, ніж скотитися під колеса.

Вгору. Щабель за щаблем… Та ось голова його виткнулася над дахом. Лютий потік холодного повітря вдарив йому в чоло, забив дух. Примружившись, Артеміс спробував крізь снігову круговерть оглянути дах. Ага, ось і люк! У самому центрі. Заповітний люк… Лишалося тільки подолати сталеву пустелю, відполіровану вітром і снігом. П’ять метрів відстані — й хоч би за що-небудь зачепитися рукою. Тут навіть носорожа сила не допомогла б. Нарешті Артемісові випала нагода скористатися своїм розумом. Кінетика й інерція. Все дуже просто — в теорії.

Щосили чіпляючись за крайку вагона, Артеміс виліз на дах. Вітер тут-таки заповз йому під ноги й підкинув їх у повітря сантиметрів на п’ять, погрожуючи, що ось зараз скине й усього зухвальця з потяга.

Ще міцніше вчепитися у крайку. Ох, хіба ж на це створено ці пальці? За останні півроку Артеміс не брав ними нічого більшого за мобільний телефон. Зате хто б набрав Мільтонів «Утрачений рай» за двадцять хвилин? Тільки Артеміс це зробить, а більш ніхто. Але щоб чіплятися цими пальцями за дах вагона в полярну сніговицю? Ні, більше він не витримає… Але, на щастя, Артеміс і це врахував у своєму плані.

Буквально за частку секунди до того, як його пальці неминуче розціпилися б, хлопець розчепив їх сам. Порив вітру відразу ж підхопив його й жбурнув до люка, просто на його металеву раму.

«Чудово!» — буркнув би Артеміс, коли б у його легенях лишався бодай один кубічний сантиметр повітря. Втім, хоч би він і вимовив це слово, лютий вітрюган зразу ж заніс би його безвісти, перш ніж воно долинуло б до його власних вух. Скільки секунд зуміє він отак протриматися, перш ніж вітер скине його в засніжену тундру, гоблінам на глум?

Діставши з кишені балончик, хлопець зубами відкрутив закрутку. Краплина кислоти пролетіла повз очі, але він навіть не звернув на це уваги. Ніколи перейматися такими дрібницями. Не час…

Люк був зачинений на масивний висячий замок. Артеміс націдив у замкову шпарину дві краплі кислоти. Цього мало вистачити.

Реакція була блискавична. Кислота пройшла крізь метал, мов вогняна лава проходить крізь лід. Чарівні технології. Найпередовіші у світі.

Замок розпався, брязнувши, й порив вітру тут-таки відкрив ляду. Артеміс гримнувся униз, на металеві діжки, що стояли на спеціальному піддоні. Еге ж, трішечки він не вписувався в образ доблесного рятівника.

Потяг гойднувся, й Артеміс скотився з діжок на підлогу. Впавши горілиць, витріщився на три чорні трикутники на найближчому контейнері. Всім відомий символ радіоактивності. Добре, що діжки хоч закриті, хоча схоже було, що чимало з них проіржавіли наскрізь.

Артеміс перекотився по дірявій підлозі й зіп’явся на коліна під дверима вагона. Чи капітан Куць усе ще там тримається? А чи він зостався сам-один? Уперше в житті. Один на всенькому світі…

— Фауле! Та відчиняй же двері, ти, блідолиций нікчемо!

Ага, то все-таки не сам-один.

Прикривши обличчя рукою, Артеміс щедро хлюпнув кислотою на потрійний засув, що замикав двері зсередини. Сталь миттєво розплавилась, стікши на підлогу тоненькою цівочкою, ніби ртуть. Артеміс посунув важкі двері набік.

Ельфиня все так само затято трималась за щабель драбини. Обличчя Холліне парувало — то радіація роз’їдала захисний гель.

Хлопець схопив капітана Куць за пояс.

— На рахунок «три»?

Ельфиня лише кивнула головою. Вона вже не мала сили на слова.

Артеміс напружив руки. «Пальці мої, не підведіть мене!» Якщо він вийде з цієї придибенції живий, то неодмінно купить собі ті недолугі домашні тренажери, що їх стільки рекламують по комерційних каналах…

— Один.

Уже наближався поворот. Хлопець бачив його краєчком ока. Потягові доведеться зменшити швидкість, інакше він зійде з рейок.

— Два.

Капітан Куць трималася вже з останніх сил. Вітер метляв її тілом сюди-туди, мов флюгером на даху будинку.

— Три!

Зібравши всю силу, яка тільки була в його тоненьких руках, Артеміс сіпнув ельфиню до себе. Холлі заплющила очі й розціпила пальці, не в змозі збагнути, як це вона довірила своє життя цьому хлопчиськові з багноїдів.

Артеміс трохи знався на фізиці. Він постарався врахувати усі чинники: інерцію, погойдування й рух потяга вперед. Але природа щоразу підкидає свої корективи, які годі передбачити. Цього разу неврахованим чинником став невеликий зазор між рейками. Ні, локомотив не зійшов з рейок, але вагон добряче підкинуло.

Від поштовху двері захряснулись, брязнувши, мов п’ятитонна гільйотина.

Одначе Холлі начебто встигла влетіти у вагон. Бо вона збила Артеміса з ніг, і обоє вони навпереверти відкотилися під протилежну дерев’яну стінку. Артеміс полегшено зітхнув: здається, все якось минулося? З вигляду Холлі начебто була ціла й неушкоджена. Принаймні голова залишилася в неї на плечах, і це вже непогано. Але ельфиня зомліла. Невже від удару об стінку?

Раптом хлопець відчув, що й він ось-ось знепритомніє. Перед очима все попливло, поле зору швидко звужувалось — його зусібіч пожирала чорнота, схожа на якийсь страхітливий комп’ютерний вірус. Похилившись набік, він упав — просто на Холліні груди.

Наслідки цієї випадковості виявилися куди серйозніші, ніж ви можете собі уявити. Оскільки ельфиня лежала непритомна, її чари діяли «на автопілоті». А некеровані чари течуть собі, мов та електрика. Обличчям Артеміс торкався лівої руки ельфині, мимоволі відтягуючи струмінь блакитних іскринок на себе. Хлопцеві це, звісно,