Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

Командувач Корч разом із Лаккеєм летів до дверей, що вже були майже захряснулися перед самим його носом, і думав: «Устигли?» — коли щось несподівано штрикнуло його в око.

Гоблін Д’Нолл дістав із кишені простеньке прямокутне люстерко й дбайливо пригладив свої лусочки.

— А ці кобойські крила гарно носять. Як ви гадаєте, нам дозволять лишити їх собі?

Аймон насупився. Втім, ви б цього й не помітили. Адже гобліни походять від ящірок, тож міміки в них вважай що не було.

— Не про те, що треба, думаєш, теплокровний придурку! — пробурчав він.

Теплокровний… Та гіршої образи для гобліна, члена тріади Б’ва Кел, годі й придумати!

Д’Нолл умить настовбурчив луску.

— Чемніше висловлюйся, друже, а то я вирву тобі отого роздвоєного язика з пащеки!

— У нас не лишиться жодного язика на всіх трьох, якщо цим ельфам пощастить утекти! — огризнувся Аймон.

А й справді! Гоблінські генерали ой не люблять кепських новин!

— То що ж нам діяти? Я в цій виправі відповідаю за спорядження. Отже, ви двоє відповідаєте за мізки.

— Треба розстріляти потяг! — втрутився у розмову старших Найл. — Простіше не може бути.

Д’Нолл поправив свої «кобойки-подвойки» за спиною. І хвацько підлетів до наймолодшого члена зграї.

— Дурню! — гаркнув він, зацідивши меншому в пику. — Той потяг — сама радіація! Невже не чуєш її духу? Десь не туди влучимо — і всі вмить розвіємось попільцем на цьому вітрі!

— Розумно кажеш, — визнав Найл. — А ти не такий тупак, яким здаєшся.

— Дякую за комплімент.

— На здоров’я.

Аймон скинув оберти й спустився на висоту ста п’ятдесяти метрів. Ах як спокусливо! Один точний постріл в ельфиню, що притислася до стінки вагона, а другий — в людського пацана на даху… Але ні, ризикувати не можна. Промахнись хоч трішечки — і більше вже ніколи не скуштуєш спагеті з черв’яків-смердюхів.

— Так, — сказав він у мікрофон, — у мене тут визрів план. Хай вони собі лізуть у вагон. Кілька хвилин — і живцем засмажаться від радіації. А ми трохи проведемо потяг — пролетимо слідом за ним. Так, аби пересвідчитись, про всяк випадок. А тоді катнем додому та й доповімо генералам, що бачили трупи.

Д’Нолл умить шугнув униз до товариша.

— І хто ж туди полізе перевіряти, стали вони трупами чи ще ні? — поцікавився «красунчик».

— Та ніхто не полізе, телепню! — простогнав Аймон. — Але, якщо хочеш, полізеш ти. Тільки згодом щоб не нарікав, що в тебе повисихали й вивалюються очі.

— Е-е…

— Саме так. Зрозуміло?

— Зрозуміліше бути не може, — втрутився з висоти Найл, дістаючи свого «свинорила». Не дуже й прицілюючись, він розстріляв своїх старших товаришів у спину. Відстань була близька, тож Аймон і Д’Нолл не мали жодного шансу вціліти. Увімкнувши максимальну швидкість, убивця провів їхні тіла до самої землі. Отак. За кілька хвилин трупи замете снігом. Якщо хто й натрапить на ті гоблінські рештки, то хіба в такому випадку, якщо раптом порозтають полярні шапки.

Найл поклав бластера знову в кобуру й ввів у портативний комп’ютер координати того місця, де вони залишили шатл. Якби ви придивилися уважно до його ящіркоподібного обличчя, то, можливо, й розгледіли б якусь подобу усмішки. Це означало, що в Гавані з’явився новоспечений лейтенант.

О’Гир сидів перед головним комп’ютером Легіону й чекав, коли на екрані висвітяться результати його останнього пошуку. Обстеживши лазерами весь гоблінський шатл, він виявив два підозрілі відбитки пальців: один виразний, а другий — не дуже. Виразний належав йому самому. І це легко пояснити, адже кентавр особисто оглядав усі шатлівські частини, що йшли на списування. А от нечіткий відбиток цілком міг належати зрадникові. Звісно, за таким відбитком годі було точно визначити, хто ж саме передав списану поліційну техніку гоблінській тріаді, але цих даних цілком вистачило б, щоб відсіяти більшу частину непричетних. Тоді порівняти отримані імена з іменами тих, хто мав доступ до списаного обладнання, — і список скорочується до двох-трьох підозрюваних. О’Гир самовдоволено махнув хвостом. Геній, хоч з якого боку подивися. Так, він мав повне право сам себе хвалити. Без зайвої скромності.

Наразі комп’ютер саме обробляв особисті справи поліціянтів, чиї відбитки пальців скидалися на той невиразний відбиток. О’Гирові лишалося тільки розглядати стелю над головою і чекати, поки відновиться зв’язок із загоном, що вирушив на поверхню. Магма все активна й активна… дивовижно. І вельми невчасно.

О’Гирові думки порушив знайомий тон.

— Пошук завершено, — мовив комп’ютер голосом самого О’Гира. А чом би й ні? Марнославство, звісно, зате приємно. — Триста сорок шість імен вилучено зі списку. Залишається сорок підозрюваних.

Сорок. Непогано. Стільки осіб можна легко допитати. І зайва нагода випробувати сітківкоскан. Утім, існувала ще одна можливість звузити поле пошуку.

— Комп’ютере! Порівняти список підозрюваних зі списком персоналу, що має третій рівень допуску.

До третього рівня належали ті поліціянти, котрі мали доступ до плавильних печей.

— Пошук запущено.

Комп’ютер приймав команди тільки від тих службовців Легіону, чиї голоси він розпізнавав. О’Гир ужив ще й додатковий захід безпеки: зашифрував свій робочий щоденник та інші важливі файли, використавши як основу для шифру стародавню мову