BooksUkraine.com » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

117
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 119
Перейти на сторінку:
хвилин пережити таки довелося, оскільки оповідач виструнчився, а в його очах заграли відблиски невимовного відчаю. Тим не менш на обережне запитання: «Веніаміне?..» – він відповів упевнено:

– Так, авжеж, це я. Веніамін я, Веніамін Панібудьласка, хто ж іще, отак.

– То що там з суботою, шостим червня сорок другого року?

Спартак намагався заперечити, однак цього разу Валерка завбачливо стиснув руку приятеля, і він подавився словами, що вже готові були злетіти з язика.

– З тією червневою суботою?.. Ах, із суботою!.. Отак-от.

Оповідач відкашлявся, прочищаючи горло, й, надавши обличчю розважливого вигляду, розміреним тоном повів далі:

– Сподіваюсь, навіть таким зеленим молодим людям, як-от ви, відомо, що біснуватий фюрер був просто поведений на містицизмі, отак-от. Не дивно, що часом свого візиту до нашого Києва він обрав суботу – шостий день тижня, шосте число червня – шостого місяця. Саме така ситуація складалася у сорок другому році, а «три шістки» – це, як відомо, число шістсот шістдесят шість, або біблійне число звіра, отак-от. Значить, дата візиту Адольфа Гітлера була відома заздалегідь, лишалось віддати мені наказ на знищення цього недолюда, цього пекельного виплодка, щоб нарешті покласти край стражданням усього радянського народу, отак-от.

– Нелогічно, – знизав плечима Спартак.

– Професоре, я ж просив!.. – запізніло схаменувся Валерка.

– Чого такого нелогічного ви, юначе, знайшли в моїх словах? – мовив оповідач, дивлячись на кривдника трохи зверхньо.

– Усе нелогічно. По-перше, за вашими власними словами, ви єврей, чи не так?

– Я єврей, єврей, отак-от!.. – тепер голос оповідача був сповнений неймовірного пафосу. – А що, ви маєте щось проти цього?..

– Ні, не маю. Просто, наскільки мені відомо, вірування у так зване «число звіра» – це християнська містика. Тоді як євреї не визнають християнську частину Біблії – Новий Завіт. Отож мене й дивує, чому ви не відчуваєте ніякого дискомфорту, говорячи про подібні речі? Якщо ви єврей, то всі ці просторікування про так зване «число звіра» мають викликати у вас хіба що посмішку, й не більше.

– А мені й справді нема жодного діла до містики, отак-от. Для мене мала значення лише одна-єдина обставина: вбити біснуватого фюрера, коли він приїде до Києва, а приїхати він міг…

– Але ж він так і не приїхав до Києва!

– Спартаку!.. – тепер Валерка так розлютився, що звернувся до друга не на прізвисько, а на ім’я. Той лише слабко посміхнувся у відповідь, оповідач же заперечив:

– Справді, Адольф Гітлер сюди так і не приїхав, отак-от. Але чому?! Чому, я вас запитую?! Скажіть нарешті, отак-от.

– Звідки ж мені знати…

– Ну от! – з переможним виглядом оповідач задер високо вгору відстовбурчений вказівний палець правої руки з поламаним нігтем. – А між тим все пояснюється дуже просто: кривавий Адольф не приїхав сюди через те, що злякався, отак-от! А злякався він саме мене, отак-от. Злякався того, що я вб’ю його, наймерзеннішого з усіх покидьків в історії, на святій землі київській, отак-от. Та ще й в апокаліптичний день числа звіра – в суботу, шостого червня сорок другого року. Тоді б Радянський Союз не лишив би від фашистського Третього Райху каменю на камені, отак-от.

– Ми й без того не залишили.

– Авжеж! А все це тому, що біснуватий фюрер зарікся їхати сюди, бо його поплічники-окультисти з таємної групи Аненербе[34] дивом усе викрили, отак-от! Це справжня трагедія, отак-от. Адже, маючи наказ Верховного головнокомандування СРСР, я не вагався жодної секунди і вже підготував свій Пістолет Помсти, заряджений особливими набоями зі срібними кулями, отак-от. Коли така куля вражає будь-якого недолюдка…

– Хвилинку! – вкотре обурено вигукнув Спартак. – Я вже усе зрозумів про так зване «число звіра», про пістолет із срібними кулями і всякі інші нісенітниці. Але ви от що мені поясніть: наприкінці вересня сорок першого року фашистські окупанти зробили з Києва зону «юденфрай». Як же єврей міг залишитися тут жити, та ще й із родиною?! Не розумію…

– Бо я був законспірований у глибокому підпіллі, отак-от! Мене викликав до себе сам глава київського підпілля, особисто передав надійні документи на ім’я Веніаміна Панібудьласка і доручення Верховного головнокомандування СРСР, отак-от!.. Мовляв, живіть, товаришу Панібудьласка, живіть і працюйте до особливого розпорядження, отак-от. І я жив та працював, як мені й наказали…

– Стривайте. Хто вас до себе викликав: товариш Кудря[35] чи хтось інший – наприклад, Жорж Дудкін[36]? Чи, може, професор Буйко[37]? Хто саме?

– Ні про якого Кудрю чи там про Жоржа Дудкіна я нічого не чув, мабуть, це якісь розмінні пішаки, отак-от, – з пафосною самовпевненістю мовив оповідач. – Не чув і чути не хочу, отак-от. А от стосовно професора Буйко… Здається, щось мені розповідав про нього цей негідник Михайло.

– Та невже?! – Спартак одразу пожвавішав. Що ж до Валерки, то він здригнувся й почав із занепокоєнням позирати то на оповідача, то на приятеля. – І що ж вам відомо про героїчного професора, цікаво взнати?

– Та-а-а… Власне, те, що фашисти стратили його так само, як і гоголівського Тараса Бульбу: до дерева цвяхами прибили, дровами обклали та й багаття запалили. Це сталося в Ярошивці, що на Фастівщині…

– Ага-а-а, он воно що! – тепер Спартак остаточно зрозумів усе. – Ярошівка розташована неподалік від Мотовилівки, як і Порадівка з Руликовим!

– Так-так, після війни у Мотовилівському дитбудинку прихистили дівчинку з Ярошівки, від неї Михайло і дізнався про загибель професора Буйка.

– Скажіть, а про що іще він розповідав?

– Та-а-а, власне… – пафосний вираз вмить сповз з обличчя оповідача. – Власне, більш нічого, отак-от. Цей Михайло Дубяга – він, знаєте, загалом такий жахливий покидьок, що й не передати, отак-от!..

– Та невже?!

– Професоре! Хіба не бачиш, до чого потужний у нього захист?

У Валерчиних очах читався явний докір, проте Спартак лише посміхнувся і заохочувально підморгнув оповідачеві.

– Тому я намагався уникати спілкування із цим покидьком Михайлом, отак-от! Бо якщо мою дружину Варюню та нашу донечку Лолочку стратили фашисти, то цей мерзотник Михайло Дубяга сам винен у загибелі своєї сім’ї, отак-от!.. Про що ж розмовляти радянському герою-підпільнику Веніаміну Панібудьласку з таким жалюгідним людиськом?! Самі подумайте, отак-от.

– Справді, він опирається щосили, – пробурмотів собі під ніс Спартак, – і все ж таки я його розколю…

– А втім, краще послухайте про мою нещасну Варюню і про нашу Лолочку, отак-от! Отже, коли окультисти-містики з Аненербе подивилися в глиб своєї кришталевої кулі й побачили, що я вганяю в їхнього біснуватого фюрера сім срібних куль пострілами з Пістолету Помсти, то вони схопили мою нещасну Варюню й нашу ніжну дівчинку Лолочку…

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Спартак був змушений вислуховувати маячню про те, як на очах

1 ... 35 36 37 ... 119
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"