Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

як ми їмо. Стоїть, курить сигарету і спостерігає. Напевно, радіє, — кажу. Що нагодував п ’ять тисяч народу, — каже Толік. П’ятьох безхатченків, — уточнює Льоня. Ти, Толіку, схильний до перебільшень, — каже Вітя. До образного мислення, — каже Льоня. Стилістичних фігур, — буркає Толік. Толік завжди мусить поставити останню крапку, — кажу. Ефектну крапку, — докидає Льоня. Ефектно поставити, — буркає Толік.

Стьопо, — Льоня тримає газету — ту саму, яку ми роздивлялися позавчора. Льоня, як фокусник. Ціла? — запитує. — Всі бачили? Газета ціла. Лише пом’ятіша, хоча Стьопа, здається, цієї ночі на ній не спав. І ніхто не спав. Лежала собі, забута та неприкаяна. А тепер дивіться. Льоня виймає середину, розгортає. Куку, — дражниться. У газеті віконце, величеньке, з нерівно обірваними краями. У віконці Льо-нине око, брова, трохи носа — на місці, де ще вчора була Стьопина наречена. Вона, звісно, не у віконці була, а на тому місці, де сьогодні віконце. Де вона, Стьопина наречена? Де твоя наречена, Стьопо? — питає Вітя. Мовчить Стьопа, не озивається. Полетіла, — кажу я. В ирій, — буркає Толік. На мітлі, — крехче Льоня. Знаєте, — каже Вітя, — я іноземця одного бачив, колись, давно — з гаманцем завбільшки в калошу. Портмоне, — каже Толік. З темної шкіри, — каже Вітя, — добротної такої. Тримав біля серця. Вітю, — перебиває Толік. Що? — каже Вітя. Про портмоне мрієш? — каже Толік. — Як тобі не а-я-я-й. Хіба душі годиться мріяти про портмоне, до того ж чужі? В портмоне, — розповідає Вітя, — була фотографія — дебела усміхнена молодиця. Моя фрау, каже іноземець. І підліток, набитий такий, з короткою стрижкою. Мій зо-о-н, пишається. Ґут, Вальдемар, ґут, каже йому Вітя, — жартує Толік. Скрізь носив із собою, — каже Вітя, — куди поїде, вони його супроводжують. В портмоне, — докидає Толік. Толіку, — каже Вітя. Я тільки уточнюю, — каже Толік, — а коли спав з... Толіку! — перебиває Вітя. Адже дорога довга була? — каже Толік. Довга, — озивається Стьопа. Бачиш, — продовжує Толік, — Стьопа зі мною згідний. От коли він у довгій дорозі спав з якоюсь мавкою принагідною, вони сиділи в портмоне і все чули, але, звісно, нічого не бачили, лише, зрозуміло, про все здогадувалися. Який ти пішляк, — кривиться Вітя. Німець? — питає Льоня. Казав, що австрієць, — каже Вітя. Який він австрієць, якщо по-німецьки говорить? — дивується Стьопа. Це Стьопа знає від бабці. Німецької Стьопа не знає. Звідки йому на селі знати німецьку? І жодної іншої також не знає. Хіба свою рідну, та й то — букви розпізнає і по складах читає. Німецьких букв Стьопа, хоч калачем його спокушай, не здужає. Та й у мене, який німецьку у школі вчив, далі букв справа не рухнулася. Стьопа розрізняє німецьку на слух. Розпізнає знайомі слова — фрау, зо-о-н, ґут. Особливо «ґут», яке й чув найчастіше. Стьопина бабця була на примусових роботах у Німеччині — сам Гітлер її кликав, листівки слав: Ольґа, ком арбайтен, дайн Адольф. Отак врятував її, бо невдовзі від села сліду не залишилося — половину есесівці спопелили, другу, недогорілу, — Сталін. Давно воно діялось, ще за війни. Стьопине, у якому на світ з’явився, уже згодом, неподалік від згарища виросло. І зараз половина Стьопиного села гарує в Німеччині, тільки немає вже фюрера, який би запрошував, — самі їдуть. Зараз їх життя, як ту худобу, пакує, — каже Льоня. І рідний уряд, — буркає Толік. А ти чому не спакувався? — запитує Льоня. Він у нас особливий, — іронізує Толік. Моя бабка в бауера працювала, — розповідає Стьопа. Бауер — то такий чувак у фетровому капелюсі з пір’їною. Рідко сварив її, бабка любила його, — каже Стьопа. Ми не сумніваємося, що твої предки були старанними та працьовитими, — каже Толік, — і що ти, Стьопо, весь у них вдався. «Ґут, Ольґа, ґут. Зо вайтамаха», — каже Стьопа. Йолопе царя небесного, — каже Толік до Стьопи, — в Австрії теж усі по-німецьки говорять. Стьопу така новина ошелешила. І мені, скажу відверто, не зовсім зрозуміло, як так. В Україні говорять українською, в Польщі польською, в Чехії чеською, то й в Австрії мали б говорити австрійською. Далеко не всі в Україні говорять українською, — каже Льоня. Але ж знають, — вкидає Вітя. Може, знають, може й ні, — каже Толік. То ти хочеш сказати, що вони були під Німеччиною, як ми під Росією? Не вульгаризуй історію, — буркає Толік, — вона і без того до сраки вульгарна. Колись усі говорили однією мовою, — зітхає Вітя, сумно якось так і мрійливо, — і всім було добре. Атож, — каже Льоня. Тільки якою? — дивується Стьопа. Вавилонською, — каже Толік, — і тільки Богові погано було. Гординю людську хотів розвіяти, — каже Вітя. Марнославство, — каже Льоня. Страх — ось що хотів він розвіяти, твій Бог, — каже Толік. — Боявся, що доберуться і скинуть його. І ще, чого доброго, самі сядуть. Людина — істота така, що до трону лізтиме, хоч ти їй кіл на голові теши. Це і є гординя людська, — каже Вітя. Без якої ми далі лазили б по деревах, — продовжує Толік. Могли б бути благородніші пориви, — каже Вітя. Вони благородні, — каже Толік, — згадайте Фауста. Хто то? — питає Стьопа. Стьопин селянський слух вловив щось знайоме. Щоправда, не Фауст, а фаустпатрон. І не від бабці, а з фільмів, де бахкає і трататахкає. Чувак такий, — кажу. Вгадав, — каже Толік. — Ну то от: чувак воює з Богом. Як? — жахається Стьопа. Це в Стьопі промовляє його селянська душа, яку вчили бути слухняною і ставили в приклад вола, що рахманно виорює ниву. А так, — буркає Толік, — відвойовує суходіл у моря, дамби будує. А нащо йому суходіл? Хіба мало суходолу? — дивується Стьопа. Стьопа виріс на селі, й навколо був, скільки око сягало, суходіл, оболонь, рівнина, видолинки, байраки; десь далі на горизонті гори. Море — далеко-далеко на південь. Або так само далеко-далеко на північ. А помідори ти звідки жереш? — запитує Толік. З базару, — витріщується Стьопа. Зі смітника, — кажу я, — Льоня приносить. А як вони туди потрапляють, на твій смітник? — допитується Толік. На наш