Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— И? — проказав Марко із набитим ротом, уважно слухаючи, до чого веде Бендер.

— Так вот… Я подошел ближе. Ответственный пошел за грузчиками, а я заговорил с извозчиком, который разгрузку поджидал. Предложил, когда он освободится, угостить его в ближайшем питейном заведении, мол, хочу с его помощью свое дело продвинуть, — через почту, значит, свои путеводители распространять… Выпил он, закусил шанежками с мяском, — продовжував Бендер, — а я, значит, еще подливаю. И после третьей рюмки лед наконец тронулся! От него, голубчика, я узнаю, что все эти посылки он доставляет с одного и того же адреса.

— Какого именно? — промокнув серветкою губи Марко.

— Улица Яо-цзин, дом 22, — прошепотів Бендер. — Почему посылки в таком количестве, как и что в них — он понятия не имеет. Но вот только по адресу этому находится…

— Советское генконсульство, — мовив Марко.

— Именно! Советское генконсульство, — ствердно хитнув головою Бендер. — Только вот еще в чем странность: мой новоиспеченный знакомец оказался не из простых. Грамотным оказался, из бывших владивостокских инженеров. Здесь, в Харбине, долго маялся без работы, пока не устроился всеми правдами и неправдами на харбинский главпочтамт корреспонденцию возить. Языкам он оказался обученным и очень удивился, почему это посылки все из советского генконсульства, а надписи на сургуче — на японском и английском. Да и адресаты этих посылок — по всему Дальнему Востоку…

Марко примружив очі.

— Вы имеете в виду, Бендер, что посылки, поступающие из советского генконсульства, вот так незатейливо выдаются за иностранную корреспонденцию и рассылаются по всей Маньчжурии? — перепитав він.

— Именно! — вигукнув Остап Бенедер. — Именно так! Но и это еще не все! Вчера я попросил его — за определенную плату, конечно, — сделать небольшой конфуз… Якобы нечаянно обертка одной из посылок повредилась. Словом, посмотреть, что там. И вот что внутри оказалось…

З цими словами Бендер сягнув рукою до свого портфеля, дістав звідти ще один путівник і подав Маркові.

Усередині буклета лежали зіжмакані аркуші. Дрібні стежинки ієрогліфів, значення яких Марко не розумів, доповнювали цілком зрозумілі агітаційні комінтернівські сюжети братання китайських і радянських робітників на тлі профілю Леніна, кумачеві прапори з російськомовними надписами «Долой империализм! Грядет мировая революция!»…

— Это все? — поцікавився Марко, ховаючи агітки собі до кишені.

Остап Бендер ствердно кивнув.

— Однако вы поиздержались, друг мой, на этого извозчика, — Швед дістав купюри, вклав їх до путівника і передав Бендеру. — Здесь компенсация ваших затрат и усилий, а также еще немного, если придется снова с этим добрым человеком посидеть в питейном заведении.

— Или оплатить его услуги, — додав Бендер.

— Или оплатить его услуги, — погодився Швед.

* * *

За кілька днів травень добігав до кінця.

І хоч на вулицях міста витало похмуре напруження, воно не могло зіпсувати ясну блакить харбінського неба та свіжі сонячні ранки чи зупинити пожвавлення на набережній.

Тут, куди не ступи, зі своїми тацями вешталися торгівці солодощами та сувенірними дрібничками; піщані пляжі у пошуках вдалих фотографічних кадрів заполонили заможні відпочивальники з новомодними «ляйками»[5] на шиях.

Закохані парочки неспішно прогулювалися уздовж берега, ховаючись під час поцілунків за бамбуковими різнокольоровими парасольками.

Свіжопофарбовані до весни пароплави, білосніжні яхти та човни снували широким, звивистим руслом Сунгарі, сміливо розсікаючи брунатно-мутну товщу ріки.

Особливо вражаюче виглядали на воді традиційні джонки, чиї вітрила кольору червонястого пергаменту нагадували пошарпані крила міфічних китайських драконів.

Вибравшись на зустріч із Джейкобом Морландом, Марко відчув, наче важкий непідйомний тягар ліг йому на груди, заважаючи дихати, відчувати, думати.

Він не бачив її уже три місяці. Не чув її голосу.

Обличчя Елізабет чи не щодня ввижалося йому серед перехожих на вулицях Харбіна, а тут, на залитій сонцем набережній, серед веселого сміху і розмов незнайомих людей його раптом накрив такий сум за Лізою, аж грудка у горлі стала. Із болем подумав, що зовсім не пам’ятає личка маленької Маргарити, яку і на руках потримати досхочу не встиг. Взагалі не пам’ятає… Щось примарне, загальні риси, маленькі дитячі долоньки і ніжки, біленька мереживна ковдрочка… Ото й усе.

Морланд запізнювався, хоч мав бездоганну звичку приходити на зустрічі раніше на півгодини. Та не цього разу.

Нарешті він з’явився, крокуючи геть непрогулянковою, поспішною ходою з протилежного боку набережної. У руках тримав згорнуту трубкою газету. На завжди спокійному обличчі лежала тінь занепокоєння.

— Перепрошую за спізнення, — проказав відривисто, — але я мав дізнатися, що там сталося. Китайська поліція годину тому увірвалася до радянського генконсульства, мій друже… Отак!

Марко тільки бровами зарухав.

— Невже? Отже… почалося.

— Так, почалося, — продовжував Морланд. — До того ж дуже цікаво. Наші радянські колеги якраз були зайняті тим, що палили документи. Китайцям довелося більшість тих документів рятувати, витягували просто з полум’я…

— І надибали щось суттєве?

— Аякже, — Морланд ледь розтягнув губи у холодній посмішці. — Серед захопленого майна були знайдені вельми майстерно виготовлені печатки. Ними запечатували листи і посилки із совєцькими пропагандистськими матеріалами, видаючи їх за американську, британську та японську поштову кореспонденцію…

— І британське посольство уже виказало своє невдоволення? — поцікавився Марко, скоса поглядаючи на Морланда.

— Аякже, — знову мовив той. — І не тільки ми. Янкі лютують. А японці… Як ви розумієте…

— Так, кому-кому, а японцям цей конфуз повністю розв’язує руки.

— Усе було обставлено дуже добре, — продовжив Морланд, нарешті розгортаючи газету, яку тримав у руці. То був ранковий випуск «Норд Чайна Дейлі Ньюз» з отакенною передовицею під виразним заголовком «Маньчжурія у червоних пазурах»… Нижче красувалися зображення радянських агіток.

— Щоб дізнатися подробиці, я зателефонував до редакції, — продовжив Морланд. — Мені відповіли, що усі матеріали було подано анонімно. А у той самий час до харбінського радянського генконсульства увірвалася китайська поліція. Уявіть собі, під приводом того, що у ньому у ту мить начебто проводиться зібрання Комінтерну. Арештували близько вісімдесяти чоловік. У тому числі і співробітників консульства — радянських дипломатів. Феєрична робота!

— За таке справді варто випити, — хитнув головою Марко.

Морланд уважно подивився на Шведа.

— Алексе… Ця ваша провокація досить ризикована, хоч, не приховую, на руку усім. Якщо буде загострення — совєти втратять ініціативу. А значить, і КВЖД скоро повністю опиниться в руках у китайського уряду…

— І я так думаю, — погодився Швед. — Нам тільки й залишиться, що дочекатися розірвання Китаєм дипломатичних стосунків із СРСР, — він за звичкою потер чоло. — Звісно, можуть початися арешти радянських працівників залізниці, — додав він, — на ґрунті того, що вони займаються комуністичною пропагандою. Шкода, постраждає стільки