Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

Страшна подія цієї ночі та їхні лячні оповідки залишили забобонні відчуття в думках кожного учасника розмови. Вони час від часу кидали боязкі погляди на місце, де зник моряк, майже готові побачити, як той пливе хвилями на своїй скрині. Дрімотні промені виблискували на воді, але все було спокійне в тому місці, де нещасний пішов на дно. Товариство гуртувалося разом у маленьку юрбу, повертаючись додому. Особливо коли проходили через пустир, де було вбито чоловіка. І той, кому треба було йти найдалі і хто мав завершити свою мандрівку на самоті, — попри те, що був гробарем, котрий, здавалося, повинен був звикнути до примар і привидів, — волів пройти довший шлях в обхід, лише б не проходити через добре знайомий йому церковний цвинтар.

Вольферт Веббер приніс додому цілий лантух історій і переказів, над якими варто було помізкувати. Його розум цілковито захопили ті казкові оповідки. А потім ще ті горщики з купою грошей із іспанських скарбів, похованих тут і там, серед скель і в бухтах цього дикого берега, остаточно замакітрили йому голову.

— Блаженний Святий Миколаю! — бурмотів чоловік упівголоса. — Чи можливо знайти хоча б одну з цих золотих скарбничок і таким чином мерщій збагатитися, в одну мить. Як важко жити в такій скруті й день у день заробляти собі на кусень хліба, у той час як один щасливий удар лопати зможе дати мені змогу їздити у власній кареті все життя!

Коли він перебрав у своїх думках все те, що йому нагородили про неймовірну пригоду з Чорним Рибалкою, його уява цілковито видозмінила цю повість. Чоловік бачив у банді червоних ковпаків не що інше, як зграю піратів, котрі сховали свою здобич, а спожитий алкоголь схиляв його до прагнення напасти на слід цього приголомшливого багатства. Хвора фантазія всі речі забарвлювала в золотий колір. Вольферт почувався жадібним мешканцем Багдада, очі котрого були змащені магічною маззю дервіша, що давала змогу бачити всі скарби, закопані в землі. Шкатулки, повні коштовностей, скрині золотих зливків, мішки чужинських монет, здавалося, тягнулися до нього і благали визволити із тих набридливих могил.

Чим більше він розпитував про місця, в яких, як подейкували, з'являвся Татусь Червоний Ковпак, тим більше і більше утверджувався у своїх здогадах.

Він дізнався, що це місце не раз навідували досвідчені шукачі скарбів, котрі чули історію Брудного Сема, але ніхто з них так і не досягнув успіху. Навпаки, кожного спіткала якась нещаслива чи недобра несподіванка. Це тому, вирішив Вольферт, що вони взялися до роботи в неналежний час і без належних церемоній. Останню спробу здійснив такий собі Кобус Квакенбос, котрий копав упродовж усієї ночі, і його супроводжували просто неймовірні труднощі. Як тільки він викидав із ями одну лопату землі, то якісь невидимі руки кидали туди дві натомість. Проте він таки дістався до залізної скрині — і тієї ж миті довкола здійнялося страхітливе ревіння та шаленство, навколо ями біснувалися якісь потойбічні істоти, а на бідолаху звалився цілий град ударів киями, що хутко викурило його із забороненого місця. Про це Кобус Квакенбос оголосив на своєму смертному ложі, щоб не залишалося жодних сумнівів у тому, що сталося. Це був чоловік, котрий багато років присвятив пошукам скарбів, і вважалося, що він би таки досяг жаданого, якби раптом не помер від запалення мозку в якомусь притулку.

Вольферт Веббер зараз особливо потерпав від тривоги та нетерплячки. Він боявся, щоб якийсь авантюрист-суперник не пронюхав про закопане золото, і тому вирішив таємно навідати рибалку-негра й отримати від нього інформацію про місце, в якому той став свідком загадкової сцени поховання. Сема було легко знайти, адже він належав до тих старих пересічних осіб, які живуть в одному місці, поки не здобудуть собі авторитет у суспільстві й не стануть у певному розумінні публічними персонами. Не було жодного підлітка в цьому містечку, який би не знав, хто такий Брудний Сем-рибалка, і не вважав, що має право знущатися над старим негром. Сем жив як амфібія, більше нагадував рибу, ніж людину. Він нидів уже понад півстоліття на березі затоки та в рибальських угіддях Саунду. Більшу частину свого часу гаяв на воді й у воді, особливо біля Брами Пекла. А в негоду його можна було прийняти за одну з тих примар, які колись заселяли цю протоку. Там він стовбичив будь-коли, практично весь час. Іноді у своєму човнику кидав якір серед вирів або пірнав, як акула, до затопленого корабля, де, як вважається, мало бути найбільше риби. Часом сидів на камені годину за годиною, спостерігаючи за туманом і мжичкою, як самотня чапля, що чигає на свою здобич. Він добре знав кожну діру та закуток Саунду — від Волабауту до Брами Пекла і від Брами Пекла до Каменя Черепа. Навіть жартували, що він знає християнське ім'я кожної риби в річці.

Вольферт знайшов старого в своїй хижі, не набагато більшій за собачу буду. Вона була грубо складена з уламків дерев після кораблетрощ та приблудного галуззя, виловленого в річці, на скелястому березі, біля підніжжя старого форту, майже в тому самому місці, що відоме зараз як Батарейний мис. Стійкий рибний запах заполонив усе довкола. Весла, байдарки та вудки були сперті на стіну споруди. На піску сохла сітка. Човник був витягнутий на берег. А на порозі свого обійстя лежав Брудний Сем, вдаючись до справжньої негритянської розкоші — сну на сонці.

З часів молодечої пригоди Сема минуло багацько років, і сніг багатьох зим вибілив скуйовджену вовну на його голові. Проте чоловік добре пам’ятав усі тодішні обставини, бо його часто просили ще раз і ще раз переказувати їх. Правда, його варіант розповіді дуже відрізнявся у багатьох деталях від того, що розповів Пічі Прау, але таке часто стається навіть із фаховими істориками. Однак про подальші спроби шукачів скарбів Сем нічого не знав. Це було поза його компетенцією. Тому обережний Вольферт не став наполягати розповісти більше з цього приводу. Його єдиним бажанням було спонукати старого рибалку знову побувати в тому місці, і він зумів легко досягти свого. Тривалий час, який сплив відтоді, як із Семом трапилася нічна пригода, встиг розвіяти його старі страхи, пов’язані з лихим місцем, а обіцянка невеликої винагороди