Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Ранок наступного дня здається абсолютно буденним, і настрій у мене — гарний.

Я взагалі згадую про історію з вибаченнями, тільки коли підмітаю підлогу у вітальні. Вечірні події перекрили враження від епізоду моєї незавершеної ганьби, але роблю собі позначку зателефонувати Салазарову.

Я перебираю пакети на кухні, коли на вулиці лунає несподіваний галас, у якому помітні й крики.

Визираю у вікно, і від обурення ледве на рівному місці не послизаюся.

Чоловік у сірій бейсболці та чорній толстовці не тільки зриває плакати, а й штовхає намет своїми масивними кросами, суворим жестом вказуючи бідній Алевтині Василівні підняти щось із трави.

І не просто "якийсь" чоловік, це — найнестерпніший і найзаповзятливіший чоловік на цій планеті, і ім'я йому — Артур Резник.

Боже, Алевтина Василівна зараз заплаче, а студент Сергій розгублено мнеться біля намету.

Тільки коли вже добігаю до бруківки, то усвідомлюю, що я забула переодягнути мої улюблені капці. Ось тепер вони зіпсуються від подорожі сільськими околицями. Гаразд, я все одно маю намір замовити модну пральну машину і, може, вона їх врятує від раптової кончини.

Резник, ясна річ, помічає мій рішучий хід у бік намету, але не робить жодних спроб зупинити свій вандалізм.

Він підіймає на мене дещо скляний погляд, коли я наближаюся до місця стоянки фанатів-протестувальників.

— Що тут відбувається? — не приховую я обурення.

Він має настільки поганий вигляд, що доводиться змінювати тон у середині фрази.

Я витримую його уважний скануючий погляд, хоча це й пробирає до кісток. Резник мене на атоми розкладає своїми тьмяними від недосипу очима, а його змарніле обличчя нагадує потріскану маску.

Він ігнорує моє запитання і знову повертається до протестувальників:

— Ще раз: намет прибрати, інакше я на хрін його розірву, сміття прибрати, як і розкладні стільці. А з цим я сам впораюся.

І його грубі ручища перетворюють плакати з його ж фотографією на безформні паперові огризки.

— Що ти робиш? — я зупиняюся просто перед хокеїстом. — Дай їм спокій!

Він лише невідривно дивиться на мене і продовжує методично знищувати всю атрибутику.

— У цьому немає потреби, — намагаюся його напоумити, але я, на жаль, занадто ввічлива.

— Що я роблю? — гортанним голосом починає він. — Те, що треба було зробити давно, і те, що я б уже зробив, якби хто-небудь сказав мені про те, що відбувається.

Резник має нахабство поглянути на Алевтину Василівну грізно і наказати їй прибирати стільці.

А на містера Бугі — мопса, що завжди супроводжує студента Сергія, — він дивиться як на ворожу жабу, що незаконно вибралася з болота й оселилася в селі.

Я так і знала, що з цим чоловіком щось не гаразд — адекватні люди не можуть обдаровувати містера Бугі подібними зневажливими поглядами.

В Алевтини Василівни навертаються сльози на очі, коли ця так звана "звізда" хокею вириває в неї з рук прапорець і безбарвним тоном нагадує літній жінці, де тут розташована зупинка автобуса.

Та як він сміє, розпоряджається тут, ніби "Едельвейс" — це його село!

— Припини негайно! — суворо наказую я. — За яким правом ти так із нею спілкуєшся і наказуєш їм піти?

— Ти... ти... — настільки захриплим голосом починає Резник, що його й не впізнати, — захищаєш цих людей? Які проти тебе протестують біля твого ж будинку? — він примружується найнеприємнішим чином.

— Я нікого не захищаю, — відрізаю я. — Вони нікому не заважають. Це ти прийшов і все зіпсував!

Фанати, безумовно, переборщили зі своєю безстроковою акцією, але ж усі вже майже розійшлися. Залишилися... тільки особливі люди, і не йому вказувати, що їм робити!

Усі навколо здригаються, коли він ламає ніжку одного стільця, який теж стає невинною жертвою його самоуправства.

Студент злякано обіймає сам себе, рухаючись ближче до мене. Наскільки я пам'ятаю, у Сергія сесія на носі й він боїться, що його виселять із комуналки.

Надуті щоки заважають містеру Бугі повноцінно виражати страх випуклими очима, але я бачу — бідний мопс теж ледь не тремтить.

Двоє чоловіків завмирають біля далекого дерева, побоюючись наближатися до стоянки. Я ще не встигла з ними познайомитися.

— Алевтина Василівна, — я обіймаю схвильовану жінку і її попелясті кучерики колишуться. — Зараз ми з вами підемо пити чай.

А цей вандал і грубіян нехай сам далі прибирає сміття.

Завтра все відбудуємо, коли ця зіркова персона насититься самодурством і повернеться до софітів великого спорту та багатомільйонних контрактів з "Армані"...

— Дякую, — витирає вона ніс і уникає дивитися на Резника.

— Що ви тут робите? — не витримує він, штовхаючи намет ще раз і висуваючи свій масивний палець у бік жінки. — Ні, серйозно, що ви тут забули? Вам нічим зайнятися? Чого сидите тут?

— Так ми просто... — тягне Сергій і нервово ковтає, коли Алевтина Василівна починає тихо плакати.

— Я навіть не дивлюся хокей, — вона дивиться на мене вицвілими очима, — там усе дуже швидко. Але мій син... Він просто дуже схожий, і він теж грав, і він... він загинув зовсім недавно. Вибачте мені, — понуро опускає жінка голову, уникаючи будь-яких поглядів. — Я вас не хотіла образити, Рито.

— Тут ніхто нікого не образив, — твердо кажу я, а в бік Резника надсилаю флюїди обурення, щоб він уловив мій натяк на те, що дехто тут усе-таки ображає людей.

— Це не пояснює, навіщо ви тут сидите з цими лайняними написами й погрозами в бік помічниці реабілітолога команди, — сухо коментує Резник.

Я рішуче розвертаю Алевтину Василівну, погладжуючи її по плечу, і кличу до нас Сергія і містера Бугі.

Ми переходимо дорогу без пригод: студент відчиняє хвіртку, а потім знаходить серветки для жінки, поки ми всі разом підіймаємося на ґанок мого будинку.

На кухні якраз є свіже вівсяне печиво, а Алевтині Василівні не завадить випити корвалол.