Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Мирослав не поспішав виходити на зв'язок, і Богдан бісився з кожним днем дедалі більше.

Ні, в мерії вони, звичайно, зустрічалися, але приводів запрошувати до себе Мирослава або їздити з ним кудись не підверталося. Після розмови з Віктором Богдан пообіцяв собі діяти не так відкрито та легковажно, адже запідозрити щось недобре могли й люди, які ставилися до нього набагато гірше, ніж власний брат. Тому він розраховував на дзвінок або, можливо, повідомлення в месенджері, недаремно ж вони обмінялися телефонними номерами.

Ближче до вихідних Богдан замислився, перегортаючи папери з витратами та дотаціями міста, що, можливо, Мирослав чекав того самого. У їхніх стосунках так повелося, що останнє слово завжди було за Богданом. Він запросив Мирослава до себе, він же його і трахнув, наступного ранку відштовхнув від себе, а вже вдень знову потяг мотузку на себе, приласкавши його трохи в кабінеті.

Сам Мирослав чи то вважав, що Богдан повинен керувати, чи насолоджувався, чи… банально був зацікавлений зовсім трохи? Ці думки так мучили свідомість Богдана, що він за годину, що залишилася до кінця офіційного робочого дня, так нічого й не зробив. Не просунувся, бляха, ні на рядок! Богдан слідкував за тим, як сонце повзло по стільниці, секундна стрілка мигтіла по колу, але не читав, так і закрив звіти, не приголубивши поглядом.

Дорогою додому Богдан здався, взяв смартфон і клацнув на номер Мирослава.

Повідомлення він набрав у себе в спальні. Ніяк не міг вирішити, яке формулювання використати: «Давай потусуємося» – здавалося занадто молодіжним, «Не хочеш провести час?» – офіційно-діловим, а «Приїжджай до мене, потрахаємось» – надто відвертим.

Богдан зупинився на пропозиції зустрітися і, залишивши смартфон на дивані, пішов до холодильника.

У холодильнику Богдан знайшов дбайливо зроблений салат з капустою, майонезом і сухариками, зроблений на той випадок, якщо він перебуватиме у відстійному настрої. І саме такий – власне, ніякий – настрій з’явився у Богдана цього вечора.

Взявши скляний контейнер із салатом, Богдан озирнувся, прислухався. Начебто в кімнаті пискнув телефон.

– Нарешті, – прокоментував він.

Поставив салат назад.

Відчуття голоду поступалося за пріоритетністю можливості поговорити з Мирославом.

«Я на набережній. Хочеш приїхати?» – прочитав Богдан на екрані.

Що собі надумав цей хлопець? Ну звичайно, візьме Богдан та й піде гуляти зі стажером на десяток років молодше набережною, де в п'ятницю після заходу сонця збирається чи не третина жителів міста. Він навіть набрав імпульсивне «НІ», але не відправив Мирославу. Пам'ятаючи минулий зрив, Богдан погасив роздратування.

Він зупинився на нейтральному питанні: «Як це має виглядати? Нам не можна разом бути на людях».

Притуливши смартфон до підборіддя, Богдан майже молився, щоб Мирослав виявив трохи ініціативи, а не обмежився скупим «Гаразд» чи «Ок». Богдан і сам не розумів, чому його переклинило на хлопчині, з яким вони лише раз переспали (хоча це і було добре).

Мабуть, він надто довго не був із чоловіками.

Телефон засвітився і Богдан ледь не впустив його на підлогу, так швидко відкрив повідомлення.

«У промзоні є маленький парк. Використай мистецтво камуфляжу».

– От гівнюк, – усміхнувся Богдан, ігноруючи сраних метеликів у животі.

Навіть у повідомленнях Мирослав примудрявся бути таким… собою. І що він надумав робити з Богданом у забутій богом промзоні? Поклавши смартфон на стіл, Богдан підійшов до дзеркала, немов питаючи у себе, чи готовий він на таку авантюру? Вдивляючись у своє спокійне обличчя, Богдан визнавав, що прийняв запрошення. Він зрозумів, що піде до парку, щойно прочитав те повідомлення, адже в глибині душі саме цього він від Мирослава і чекав.

«Примусь мене зробити разом з тобою щось дивне, божевільне і неймовірне, бо я зачахну на роботі остаточно», – розмірковував він, відповідаючи Мирославу, що прийде за годину.

Цілих шістдесят хвилин Богдан залишив собі на збори з великим запасом, але застряг на тому, що ніколи не було для нього проблемою. На одязі. Місто ховалося в обіймах ночі, а Богдан все одно вибирав колір, в якому він виглядав би найкраще.

– Наче добре, – кивнув він собі в дзеркалі, замінивши кофту блакитного кольору на шиферно-сіру, стриману.

Щоб його не впізнали, Богдан накинув на голову каптур, а на шию намотав товстий шарф, що сховав нижню частину його обличчя. Не роздумуючи більше, тихенько вибрався надвір. Пішов у бік зупинки. До промзони він дістанеться за якихось двадцять хвилин, а потім… Він не спитав у Мирослава, а той не уточнив, що буде далі. Богданові здавалося – якщо він хоч трохи знав Мирослава, – що стояти між деревами і перекидатися фразами вони точно не будуть.

Швидше за все, Мирослав щось для нього приготував.