Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Давид.

Поки Ярослав вміщується у салон автомобіля, дивлюся на студентів, які юрбою покидають університет.

Де ж ти, Принцесо?

Хочу її побачити. До знемоги. Блін.

Вранці ледь стримався, коли побачив,  як брат обіймає її. Як притискає до себе... Блять.

Я ревную.

Тільки одну дівчину у своєму житті ревнував. Думав, більше ніколи...і ось тобі, Кремньов.

— Може, вже поїдемо? — хихикає поряд брат.

Бісять його веселощі.

Невже Саша не розірвала з ним стосунків? Може, не мала змоги.

Та ще й ввечері відмовилася зустрітися. Але, знаючи її батька, я це можу зрозуміти. Відмовити йому вона не змогла б точно.

— Чого це ти веселишся? — шиплю на хлопця.

— А в тебе, бачу, день не задався, братику? — рже Ярослав, чим розпалює мене зсередини.

— Не твоє діло.

— Ну, нічого. Буде і на твоїй вулиці свято.

Він тягнеться до панелі та вмикає музику. Занадто гучно, але не реагую. Не хочу нічого чути. І так зрозуміло: вони не поговорили. 

Треба ще почекати. Але я чекати не хочу. 

Саша — моя. І тільки моя.

Я знаю, що між ними нічого не було. Нема. І не буде. 

Але те, що вони “пара”... Кривлюся від цієї думки.

Сука! Бісить.

Коли я став таким власником? Ця дівчина зведе мене з розуму.

— Я висаджу тебе за рогом. Далі таксі зловиш. Справ багато.

— Як скажеш, бро.

Не можу більше дивиться на його задоволену пику. Краще поїду в компанію, справ назбиралось. Закрутився. Бізнес, ресторан…

А останні дні мої думки займає лиш вона.

Зупиняюсь, і Ярик вискакує з салону. Забирає рюкзак, салютує мені на прощання і з усмішкою йде.

Не тягни, Сашко... Не тягни.

Роблю глибокий вдих і зриваюсь з місця.

Випити. Ось що мені треба зараз.

***

На фірмі зариваюся у звіти. Поки їхав, пити передумав. Не люблю я цього діла. Краще робота.

Майже три години не встаю з-за столу, аж спина терпне.

Закінчую з паперами, відхиляюсь на спинку крісла і прикриваю очі. В думках одразу спливає образ моєї дівчинки. Її усмішка, ніжні губи...

Після нашого поцілунку не можу думати ні про кого іншого. Весь час перед очима вона. 

Вабить, дурманить, її невинність зносить мені дах.

Хочу бути першим у неї. Першим у всьому. І єдиним.

Підіймаюся, підходжу до вікна, дивлюсь на вечірнє місто. Вісімнадцятий поверх. Почуваєшся  вищим за інших.

 Принаймні я так відчуваю. Але зараз мені не комфортно. Чогось не вистачає.

— Владо, ви можете бути вільні, — повідомляю помічниці через селектор.

Наливаю собі віскі, роблю кілька ковтків і відкладаю склянку. Непогано було б повечеряти. 

Знімаю зі спинки крісла піджак і йду до ліфта.

Не думаючи, зупиняюсь біля першого пристойного ресторану і заходжу всередину.

Молода офіціантка показує мені столик у дальньому кутку, де мене ніхто не потурбує, і, залишаючи меню, відходить.

Відмічаю навчений персонал, стильне меню, інтер'єр, приємні ціни.

Коли я почав у цьому розбиратися?

Хрін його знає!

Через кілька хвилин роблю замовлення, і дівчина з усмішкою записує.

Поки чекаю вечерю, дивлюсь на людей у залі. Ми з Сашею могли вечеряти тут разом сьогодні.

Погляд чіпляється за знайоме обличчя. Хмурюся. 

Здалося? Ні. Це батько Саші.

Сидить за столиком у центрі зали ще з двома чоловіками. І, схоже, давно сидять.

А як же його вечеря з донькою?

Набираю номер Принцеси. Настрій покращується. Може, ще вийде у нас побачитися, оскільки її татусь не вдома.

Але дівчина не відповідає.

Сиджу з хвилину і телефоную ще раз. Тиша. Якось неспокійно.

Дивне відчуття.

Не знаю чому, але набираю номер брата. Також не бере слухавки. Але він може бути в клубі, або ще десь.

Телефоную на домашній. 

Після другого гудка чую голос Катерини, це кухарка в домі батька.

— Добрий вечір, Катю. Ярик вдома? — питаю одразу.

— Доброго вечора, Давиде Несторовичу. Ні, Ярослав поїхав понад дві години тому.

— Куди?