Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Соні одразу не сподобалася Катаріна. Отак заявилася, Макса забрала, ще й не забула додати, що вона його колишня дівчина. Що ж, дівчина справді ефектна. Чесно кажучи, Соні до неї далеко. Вона програє їй по усім параметрам. Катаріна молодша, стрункіша, і бюст у неї більший, і доглянутіша... Цікаво, Макс її кохав? А зараз ще кохає? Якщо так, то чому ж він тоді до Соні залицяється? Не зрозуміло.

Соня, мабуть, би з’їла себе за цими думками, якби не Лара. Подруга вийшла з будинку якраз вчасно.

— А де твій кавалер дівся? — запитала вона сходу.

— Макс пішов з якоюсь дівчиною, — тут же “здав контору” Михасик. Від нього вже нічого не приховаєш. 

— Ух-ти, як цікаво. А з цього місця детальніше, будь ласка. Що там за дівчина, Соню?

— Катаріна, — невдоволено буркнула Соня.

— І-і? Я чекаю подробиць! Хто така, чим дихає і навіщо їй знадобився Макс? — Лара сіла навпроти та всім своїм виглядом показувала, що готова уважно слухати.

—  Молода і гарна. Адміністратор “Вовчої колиби”. А ще його колишня дівчина, про що вона одразу вирішила мені заявити, — не змогла стриматися від їдкого коментаря Соня.

— Все ясно, — протягнула Лара. — Ну нічого. Як то кажуть, і незамінних замінимо, і неперевершених перевершимо.

— Ти б її бачила, Ларо, — сумно сказала Соня. — Вона, немов зійшла зі сторінок глянцю. Волосся просто шикарне, фігура — ідеальна...

— Ну то й що! — перебила подруга. — Худа корова, ще не газель. Якби Макса все влаштовувало, то не була б вона колишньою. Чи не так?

— Воно то так, але….

— Але не забивай собі голову дурницями. Якби вона була йому не байдужа, то саме з нею він проводив би дні й ночі, а не стирчав тут щодня, — Лара ні крапельки не сумнівалася у своїх словах. — А ти, до речі, й сама паралельно з Денисом спілкуєшся. Тож поки що ви на рівних умовах.

Соня ніщо на це не відповіла. Вона взагалі раптом подумала, що поводить себе, як собака на сінях. Не так давно сама образилася на Максима, що той занадто рано почав виказувати якісь претензії, а тепер її саму з'їдають ревнощі.

Цікаво, що її чомусь зовсім не хвилює, як проводить зараз час Денис. Він чудовий чоловік. Безумовно, він підходить Соні більше за Макса. Дорослий, досвідчений, самодостатній, успішний... З таким можна хоч куди й завжди будеш почувати себе в безпеці. Хіба не цього вона хотіла — впевненості у завтрашньому дні? Проте, дурнувате серце чогось тьохкає, коли згадує шебутного Макса. А він ще такий молодий і емоційний. З ним дуже гаряче, але ж з таким так легко обпектися. Чи варте воно того? Поки не зрозуміло.

Роздуми Соні перервав телефонний дзвінок. Дівчина, глянувши, на екран смартфона, злегка скривилась. Там висвічувалася всього одне слово — “мама”. Це була єдина людина, яка могла вивести її з себе буквально за хвилину.

Антоніна Сергіївна була вельми специфічною людиною. Вона все своє життя проробила у театрі й, здається, навіть у житті забувала знімати свою маску. Роль оперної діви настільки в'їлася у її повсякденний образ, що не завжди було зрозуміло, чи то вона насправді так зневажає людей, чи то просто звикла дивитися на всіх звисока. Дарма, що грала не в гранд-опері, а на сцені районного будинку культури. Її роздуте его йшло поперед неї завжди.

Антоніна Сергіївна щиро вірила в те, що вона завжди права, "знає краще" і всі повинні слухатися її. Особливо безталанна дочка Соня, яка не пішла по стопах матері й тепер “чахне у своїй школі”. 

А ще вийшла заміж за того “охламона безродного” і перебивається з копійки на копійку. А треба було слухати маті та бігти галопом на побачення з Лесиком — сином директора театру. Тоді жила б Соня, як сир у маслі. А те, що Лесику 50 на носі, то нікого не хвилювало. “Різниця у віці то все умовності”, —  любила повторювати Антоніна Сергіївна. Цікаво, чи сказала б вона те саме про Макса? Навряд.

Тато Соні, до речі, звичайний робочий на заводі. Зірок з неба не хапав, мільйони не приносив, проте на свою “Тонічку” практично молився. Рідко перечив і навіть через десятки років, що вони прожили разом, дивився на неї так закохано, неначе їм досі по 16. Вони, до речі, зі шкільної парти разом. І токсичний характер Антоніна Сергіївні ніскільки його не бентежив. Соні він лише казав: “Ну така у нас мама. Що ж зробиш! Залишається тільки любити її”. Соня і любила. Глибоко в душі. Але спілкування обмежувала. 

Коли Антоніна Сергіївна почула, що Андрій виявися зрадником та ще й злочинцем, перша її реакція була: “Я ж казала!”. Потім пішла довга лекція, у якій сотню разів було наголошено на тому, яка Соня дурепа і що треба було маму слухати. Отака от підтримка. А який був скандал, коли вона почула, що Соня з дитиною їде у Петросівці! Що тільки дівчина не вислухала після цього! І що вона безвідповідальна, і погана мати, і ведеться на заскоки тієї вертихвістки (це так Антоніна Сергіївна Лару називала). Але Соня за стільки років вже звикла до її вибриків і майже на них не реагувала. Проте, перш ніж взяти слухавку, все ж прийшлося себе довго налаштовувати. Фух. З Богом!

— Привіт, мамуля! Як справи? Дуже рада, що ти подзвонила, — одразу затараторила вона в трубку.

— В мене, як завжди, все прекрасно! А ви як? Комарі ще не зжерли у тому захолусті? — голос Антоніни Сергіївни був високий та писклявий, вона немов проспівала всі слова. Актриса, що тут скажеш.

Точно, Соня ж забула розказати мамі, що тут вже давно не захолустя.

— Ем... Мам, тут все добре. До речі, село зараз не таке вже й забите. Один меценат його перетворив на курорт. Тож тут не так погано, як ти собі уявляєш.

— Серйозно? — мама була щиро здивована. — Оце то так! Уміють же люди гроші заробляти й не тільки собі в кишені пхати. А що за меценат? Одружений? Ти з ним вже познайомилася?

— Ма-ам!

— А що таке? Я просто так спитала! — не відступала Антоніна Сергіївна. — Як його звати? Може я його знаю?

Ага, звідки, цікаво? Антоніна Сергіївна була у Петросівцях буквально кілька разів, коли привозили Соню. І то намагалася чим скоріше поїхати, адже село, за її словами, її гнітило. Бабуся, що жила в Петросівцях, була татовою мамою.