Читати книгу - "Як керувати рабами"

Сенат тепер уже непокоївся не так через принизливість ситуації з повстанням, як через паніку, яку воно спричиняло. Проти Спартака виступили двоє консулів, що зазвичай бувало лише під час найважчих війн. Один із них, Ґеллій, атакував германців, які відділилися від основного війська Спартака заради грабунку, і вщент розгромив їх. Другий консул, Лентул, який мав більше військо, оточив самого Спартака, але тому знову вдалося виграти бій. Наступним був Кассій, проконсул Цизальпійської Галлії,[34] який із десятитисячною армією перекрив Спартакові шлях до Альп. Відбулася ще одна битва, і ще одна римська армія зазнала поразки.

Сенат уже був охоплений гнівом. Спочатку римляни не ставилися до цієї війни серйозно: хіба можна по-справжньому воювати з гладіаторами та рабами? Але війна тривала вже третій рік і спричинялася до значних збитків. Отже, було скликано консулів і головнокомандувачем у війні проти повстанців призначено найбагатшу людину Риму — Красса. Він послав за Спартаком свого помічника Муммія з двома легіонами і дав йому суворий наказ не вступати з повстанцями в бій. Але Муммій не втримався від спокуси, адже йому протистояла лише банда рабів! І в результаті зазнав ганебної поразки, точнісінько як інші римляни перед ним. Втрати були важкими, і багато легіонерів, рятуючись, покидали свою зброю. Красс переозброїв ці війська і прийняв від них урочисту обітницю, що вони ні в якому разі не залишатимуть зброї, бо вона є джерелом життєдайної сили для Спартака. А щоб відновити у своїй армії дисципліну, Красс повернув давню практику децимації.[35] Перші п’ять сотень римських утікачів, які виявили найбільше боягузтво, було розділено на п’ятдесят груп, і одного з кожного десятка, вибраного за жеребом, забили до смерті інші дев’ятеро. Легіонери зрозуміли, що вони мають боятися Красса дужче, ніж поразки від супротивника.

Коли таким чином «бойовий дух» солдатів було піднято, Красс повів своє військо на Спартака. Та Спартак відступив, аби перебратися на Сицилію: він був упевнений, що його підтримають тамтешні раби. Однак через неможливість роздобути кораблі Спартак опинився в глухому куті в «носаку» Італії.[36] Красс «відрізав» цей «носак» стіною, щоб завадити Спартакові втекти чи отримати підкріплення. Це була нелегка справа, але римляни дуже швидко викопали рів завдовжки у триста стадій,[37] що перетинав увесь півострів, мав ширину п’ятнадцять футів і таку саму глибину. За ровом було зведено високу та міцну стіну.

Спочатку Спартака це не дуже стривожило. Але коли можливість для пограбувань зникла, а запаси продуктів вичерпалися, колишні раби почали нервувати, і ватажок зрозумів, що треба йти на прорив. Тому він дочекався вітряної зимової ночі, коли пішов сніг, таємно закидав рів землею та гілками і зник приблизно з третиною своєї армії. Спочатку, правда, він розіп’яв римського полоненого на ділянці між двома арміями, аби показати, що на них чекає, коли вони зазнають поразки.

Красс вирішив першим напасти на повстанців, які залишилися без керівника. Він послав у бій шість тисяч воїнів, які в жорстокій битві знищили дванадцять тисяч рабів. Про те, яким запеклим був бій, свідчить той факт, що лише двох рабів було знайдено з ранами на спині. Решта прийняла смерть обличчям до римлян. Такою була їхня ненависть до колишніх господарів і рішучість битися до кінця.

Тим часом Спартак завдав іще однієї поразки помічникам Красса. Але цей успіх виявився для нього останнім, оскільки колишні раби зробилися вкрай самовпевненими. Вони відмовлялися виконувати накази Спартака, рвалися до бою з римлянами і не збиралися залишати Італію. Вони примушували Спартака виступити проти Красса. Повстанці з власної ініціативи почали атакувати табір римлян, і чим далі вони просувалися, тим менше контролювали ситуацію.

Спартак зрозумів, що не має іншого виходу, як вишикувати військо до бою. Б’ючись урукопашну, він особисто прорвався до Красса, але не зміг його дістати. Урешті-решт побратими Спартака повтікали, а він залишився сам-один в оточенні величезної кількості наших солдатів. Його вбили, коли він чинив опір арешту. Залишки його армії зламали свої лави, і почалася страшна різанина. Убитих неможливо було полічити. Тіло Спартака так і не знайшли. Після низки «зачисток» римляни захопили в полон шість тисяч рабів, решту було вбито. Їх розіп’яли на хрестах, що стояли вздовж усієї дороги від Капуї до Рима. Красс не міг вимагати тріумфальної зустрічі — зробити так означало б для нього ганьбу та приниження, адже він переміг звичайнісіньку банду рабів.

Ми можемо лише дякувати долі, що після рішучого придушення тих давніх повстань упродовж багатьох наступних десятиліть вони не повторювались. Але незначні бунти все одно трапляються і нині. Найчастіше їх призвідником стає певний харизматичний лідер, якому вдається надихнути рабів і повести їх за собою. Буває також, що гурт пастухів виходить з-під контролю і розпочинає спустошливі набіги на маленькі містечка й ферми. Незалежно від причин, це викликає велике хвилювання у нас, рабовласників, які не можуть спокійно спати вночі, боячись нападу.

Одне таке повстання відбулося в Італії за часів імператора Авґуста. Чоловік на ім’я Тит Куртизій, який колись служив у преторіанській гвардії, підбурював здичавілих сільських рабів, що пастушили на віддалених пасовищах, до здобуття свободи. Попервах він робив це потайки, тримаючи в секреті зустрічі в Брундизії та сусідніх містах, а потім відкрито поширював заклики до непокори серед пастухів. Але сталося так, що три кораблі римського флоту зайшли до порту саме тоді, коли в місті перебував квестор.[38] До його обов’язків входило перевіряти стежки, якими ходить худоба. Він організував моряків із кораблів і виступив проти повстанців; йому вдалося швидко придушити заколот, оскільки він зробив усе правильно. Хоча загрозу було усунуто, імператор відправив великий загін, щоб доправити керівника заколотників до Рима для покарання. Він учинив так, бо Рим був нажаханий: кількість домашніх рабів, і без того значна, дедалі більше зростала, а кількість вільних громадян неухильно скорочувалася, тож містяни переймалися через свою незахищеність від можливого рабського повстання.

Пізніше, за часів Септимія Севера,[39] Італію діймав могутній розбійник на ім’я Булла Фелікс. Чи був він рабом, невідомо. Він зібрав банду з шестисот осіб і два роки здійснював набіги та грабунки в різних частинах Італії, просто під носом у імператора та його солдатів. Хоча проти нього неодноразово посилали військо, він, здавалося, завжди опинявся не там, де мусив би бути, його ніколи не знаходили, а якщо й знаходили, то не могли впіймати, бо він вирізнявся і розумом, і вмінням підкупити кого слід. Він одержував інформацію