Читати книгу - "Як керувати рабами"

про кожного, хто виходив із Рима, і про кожного, чий шлях лежав до Брундизія: хто вони, скільки їх і скільки мають із собою майна. У більшості з цих людей Булла просто відбирав частину того, що вони взяли з собою в дорогу, і одразу відпускав. Ремісників він затримував на якийсь час, щоб використати їхні вміння, та потім дозволяв їм іти далі й винагороджував за виконану роботу.

Одного разу, коли двох із його людей було схоплено і їх уже збиралися кинути на поживу диким звірам, Булла прийшов до власника в’язниці та назвався намісником свого рідного регіону. Він сказав, що йому потрібні люди, засуджені до виконання найважчих і найнеприємніших робіт, і тюремник віддав йому тих двох чоловіків. Іншим разом Булла підійшов до центуріона, який полював на нього, назвався чужим ім’ям і пообіцяв показати, де ховається Булла, якого він нібито вистежив. Коли центуріон погодився, Булла повів його до віддаленої, зарослої чагарником долини, де люди розбійника схопили занадто довірливого сердегу. Того ж дня в одязі магістрата Булла викликав центуріона, велів поголити йому голову й сказав:

— Передайте вашим господарям, нехай годують рабів, і ті не муситимуть іти в бандити.

Насправді в групі Булли було багато імператорських вільновідпущеників: їм мало платили або не платили зовсім. Як бачите, навіть імператор може інколи поводитися безвідповідально зі своїми рабами. Імператор дуже розлютився, коли йому розповіли про ці події: він виграв великі війни в далекій Британії, але неспроможний був упоратися зі звичайним бандитом у себе вдома, в Італії. Зрештою він відправив військового трибуна із власної варти і багато вершників, щоб ті розібралися з Буллою. Трибуна він попередив, що на нього чекає суворе покарання, якщо він повернеться з порожніми руками. Тож трибун, дізнашись, що у бандита був зв’язок із чужою дружиною, переконав її через чоловіка допомогти їм. Натомість пообіцяв захистити її від переслідування. У результаті Буллу було заарештовано, коли той спав у печері. Він постав перед префектом Папініаном, який запитав у нього:

— Чому ти став злочинцем?

Але у відповідь почув нахабне:

— А чому ти став префектом?

Пізніше Буллу, згідно з вироком, кинули на поталу диким звірам у цирку, а його банду легко розбили, тому що вся сила шестисот осіб концентрувалася лише в ньому.

Із цих, на щастя, нечастих епізодів рабських бунтів і повстань ми можемо зробити такий висновок: коли ми, господарі, не піклуємося як слід про своїх рабів і вони залишаються голодними або зазнають жорстокого ставлення, то раби не мають іншого вибору, окрім як ужити активних заходів для поліпшення власного становища. Підозрюю, що багато з цих сумних подій відбувалися в ті часи, коли наші завоювання зробили рабів дешевими, як маслини. Якщо раби коштують якісь копійки, звідки ж у господаря візьметься стимул піклуватися про них? Та тепер, коли вартість рабів повсюдно зросла, вони дорого обходяться господарям, які беруть їх у своє домогосподарство.

Хоча небезпека колективного повстання наших рабів зменшилась, ви однаково маєте бути готовими до можливого ризику загинути від рук тих, ким зараз володієте. Дозвольте мені розповісти про префекта Рима на ім’я Педаній Секунд — чоловіка, наділеного владою, якого, тим не менш, убив звичайний раб. Незрозуміло, чому раб був охоплений бажанням помсти. Чи тому, що Педаній відмовився дати йому свободу, чи раб закохався в одного з хлопчиків свого пана і не міг стерпіти того, що мусить ділити з кимось коханця. Та хай би якою була причина, факт залишається фактом: раб убив свого господаря. Через це, згідно зі стародавнім звичаєм, усі раби домогосподарства Педанія були приречені на смерть, бо не змогли захистити його. Адже хоча б один із них мав би щось знати або підозрювати і мусив втрутитись, аби не дозволити скоєння вбивства.

Педаній був багатою людиною, він мав чотириста домашніх рабів. Коли ця довжелезна процесія рухалася до місця страти, римський люд заполонив усі навколишні вулиці, намагаючись перешкодити розправі. Протестувальники дійшли до того, що взяли в облогу сенат. Навіть деякі сенатори були проти масової страти рабів, оскільки вважали, що це занадто жорстоко. Але більшість сенаторів стверджували, що не слід змінювати стародавньої практики. Якщо людину такого високого статусу, як Педаній, може вбити звичайнісінький раб, то як узагалі можливо захистити всіх інших? Раби мусять переконатися на власній шкурі, що за смерть господаря вони заплатять своїми життями. Безперечно, загине багато невинуватих. Але ж усі величні приклади бувають позначені якоюсь несправедливістю. Ця несправедливість компенсується користю для суспільства в цілому.

Проте чимало сенаторів усе одно не давало своєї згоди, наголошуючи на тому, що серед рабів є жінки та діти і негуманно вбивати їх усіх. Та здоровий глузд узяв гору, і прибічники страти перемогли. Однак натовп був розлючений і заважав виконувати вирок. Зрештою імператор був змушений виставити солдатів обабіч дороги, якою йшли засуджені на смерть. Один особливо консервативний сенатор запропонував, щоб навіть вільновідпущеники, котрі жили під одним дахом із Педанієм, були вислані з Італії. Та імператор відкинув цю пропозицію через побоювання, що надмірна жорстокість лише посилить примітивний звичай, який і так не вдалося пом’якшити шляхом вияву милосердя.

Іще один випадок убивства господаря, про який вам треба пам’ятати, — це вбивство колишнього претора на ім’я Ларцій Македон. Його вбили раби. Усі знали, що він був зарозумілим і жорстоким паном — можливо, через те, що його власний батько був рабом і він щосили намагався вивести тавро рабства зі своєї пам’яті. Одного разу колишній претор приймав ванну на своїй віллі, коли його оточила група рабів. Один із них ухопив його за горло, другий ударив у лице, третій бив по грудях і животу, а четвертий, не повірите, у пах. Коли раби побачили, що їхній господар знепритомнів, то кинули його на розжарену підлогу лазні, щоб подивитися, чи він живий. Господар лежав нерухомо, але було незрозуміло, чи він непритомний, чи просто прикидається. У всякому разі, раби подумали, що він мертвий.

Тож вони винесли чоловіка з лазні, начебто він зомлів від спеки. Деякі з найвідданіших слуг і жінки господаря прийняли його і оплакали, гадаючи, що він помер. Та під час цієї метушні чоловік прийшов до тями, великою мірою завдяки тому, що його винесли з лазні на свіже повітря. Він закліпав очима й заворушив руками та ногами, аж усі зрозуміли: живий. Раби, котрі вчинили на нього напад, утекли, позаяк їхня таємниця розкрилася. Більшість із них було затримано, а сам Македон прожив іще декілька днів, але потім помер. Утіхою для